УРИВКИ ІЗ ПОЕМИ “КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ”
П р о л о г
Сухого снігу сиві змії
Шиплять у синій самоті,
І скорбне дерево чорніє,
Як тінь людини на хресті.
Кому і що твоя скорбота
І сніг твоєї самоти?
Хіба твій біль дрібний – Голгофа?
Хіба слова твої – хрести?
Хіба в кипучому просторі
Ти справді хтось і справді щось?
Хіба в твоїм мишинім горі
У пурпур щастя одяглось?
Хіба твоя даремна постать
Тобі самому не чужа?
Хіба не міст облудний мостить
Твоя заблукана душа?
Сліпець, що бачив на Патмосі
Звіриний лик твоїх богів,
Невже тебе веде ще й досі
Під дикий, під охриплий спів?
Куди ти йдеш крізь юну бурю,
Куди ти йдеш, куди ти йдеш?
Поглянь: у далині понурій
Розкрились пащеки пожеж:
1
І він ввійшов у город. В два ряди
старці сиділи, і обрубки ніг,
обрізки рук зчорнілі, сині й жовті,
мов крамарі безстидні, простягали.
– Купіть цю яму чорну замість носа!
– Ці милиці!
– Ці рани!
– Це шмаття,
де щось повзе й ворушиться!
– Цей голос,
що молиться за вас і за батьків
і ваших діток проклинає стиха!
– Купіть у мене: дешево віддам
свій сифіліс. Найшов його під тином,
короною Венери увінчав,
полив його крівцею – не своєю –
і трон йому зробив з дитячих сліз!
– Купіть, паничу, голод. Він у мене
зовсім домашній: зуби підпиляв
йому я сам. Служить на задніх лапках
розпеченим залізом научив –
але тепер і паличка звичайна
його смиряє, як магічний жезл.
– Купіть у мене холод. Він веселий
і спритний. Подивіться, як плига
і щирить зуби, – зовсім наче клоун
з горшком на лисій голові…
– Купіть
мене саму. Я ще зовсім маленька,
ще свіженька. Отой поважний пан
в пенсне з портфелем чорним під рукою
посвідчить вам…
…………………………………………………………………………
– Подайте ж ви мені,
голубчики сизенькі!
(На колінах
страшної, білоокої потвори
дитя сидить бліде і чорнооке,
відспівує не завше в тон: “Подайте”, –
і яблуком гуляється гнилим).
“Що ж вам подам, брати мої і сестри,
а вас якою кісткою вдавлю,
що мрієте про поні та Спінозу
і з естетичних, певне, міркувань
не дивитесь на голих ніг обрубки?
Кричав я небу, – небо супокійне
синіло, як і личить Божій тверді,
і сонце, мов заведена машинка,
ходило, глузувало з Галілеїв
і гріло паразитів і квітки”.
…………………………………………………………………………
“А був у мене брат. Була сестра.
Я з ними в надвечірній сизий час
вслухався в казку, як збудив Мизинчик
у темнім лісі. Гнався Людоїд,
дерева скалили криваві зуби,
сова стогнала на верху ялини,
твердої й нерухомої, як мрець.
Хлоп’я малесеньке бігло… Тріпотало
безвладне серце…
– Ах, скажіть, бабусю,
він утече?
– От там, у тій хатині,
де огник світиться, там дроворуб
живе. Він добрий. Він його сховає.
– Він, може, навіть чарівник, бабусю?”
Мизинчику! Шукай же дроворуба,
і виростеш – і, може, й сам зрубаєш
зловісні сосни, що до тебе скалять
криваві зуби… Хлопчику малий!
…………………………………………………………………………
4
Блискучі гори антрациту
І голоси бібліотек.
І він нарешті скинув свиту,
Мій рідний братик, мій ацтек.
Співають люди і колеса,
П’яніє сонце без вина.
І де дрімали срібні плеса,
Там океану глибина.
Нехай над мертвими жалоба
У похоронний трубить ріг,
Нехай знеможена Ніоба
Дітей оплакує своїх.
Але на мідному майдані,
Де слід огню і тіні бур,
Сіяє в віщому тумані
Симфонія мускулатур.
…………………………………………………………………………
6
Закопано – а з-під землі чоло
І пасмо кучерявого волосся
Видніється (…Співуче сонце йшло,
І коники бриніли стоголосі…)
Він спить, матусю. Розсідлай коня,
Напій його студеною водою…
Ти бачиш: чорну браму відчиня
Твій син, твій син кривавою рукою.
Ти пам’ятаєш: він такий простий,
І на ногах його брудні обмотки…
Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій,
Уже твій день – уже твій день короткий!
7
У мене “Колоски”…
– А я “Вінок”
Так дешево на ярмарку купила.
– Коли б мені діждатись чобіток,
То, певне, й я б до школи вже ходила.
А я, – Павлусь поважно докида, –
Я знаю “о”. У мене вже й штани є.
У мене будуть вуси й борода,
І я тоді посватаю Марію.
– Нащо тобі?
– А щоб мне вночі
Надвір водила. Та й нудьга самому!..
І їм цвіркун співає на печі,
І сняться їм книжки та калачі,
І шелестить по-дружньому солома.
Шевченко оживає на стіні
І сходить до поснулої малечі,
І шепче їй у добрій тишині
Свої гіркі, свої солодкі речі.
І хтось безмежно простий та ясний
Розповіда про коваля Басіма,
І бджіл всесвітніх золотавий рій
Їм блискає цікавими очима.
І дроти невидимі простяглись
Поміж світами, як еольські струни,
І з невідомих, голубих узлісь
Отари йдуть поважні й білорунні.
Благословен молочний дальній шлях,
Що рве серця і відкрива походи!
Тут, на землі, на радісних полях
Ростуть жита і юний вітер ходить.
1923
(2 votes, average: 5,00 out of 5)