3. ЧАСТИНА ПЕРША
С и н
Оце нарешті від гостей вдалося
втекти сьогодні в поле… Скільки ж це
минуло літ відтоді, як з Данилом
орали під буряк ми восени
і, задрімавши, в лісосмугу влізли?
(Іде поволі).
А ось і місце те… Ого які
у небо клени вигнались! Щоправда,
помітно, що підсажені пізніш.
(Задумався).
…То наша була таємниця.
Молилися спочатку, щоб зима
скоріше впала, наче дітлахи
батьків чекають з міста, щоб гостинці
під ліжник поховати в кулачки.
Але найгірше трапилось весною:
за днями дні збігали, незабаром
уже й у поле виїде бригада,
а в нас, хоч плач, а саджанців нема…
То наша була друга таємниця…
(Щось думає).
А втім, я ж сьогодні ще не знаю,
де він і як зумів їх роздобуть…
А третя наша спільна таємниця
була… Ні-ні!.. Не смію те чіпати,
що сам одрізав, мов окраєць хліба,
від чого сам на віки вічні зрікся,
що бур’яном високим поросло.
(Тихесенько співає).
Ой чий то кінь стоїть,
шовкова гривонька-а?
Ой сподобалася,
ой сподобалася
козаку дівчина…
Не так та дівчина,
як біле личенько.
Подай же, дівчино,
подай же, гордая,
на коня рученьку…
(Сідає у задумі на межу).
Стривай! Таємне стало нетаємним:
та це ж вона для того пристаралась,
а виручила вже відтак й мене…
Спасибі тобі, ластівко, спасибі!
(Устав, дістав цигарку, повагом пішов далі).
Таж скільки ж це не був я тут?.. Ага,
ось восени мине дванадцять років,
третина тобто тих, що вже прожив…
А чи прожив?.. П’ятнадцять в школу бігав,
псував батькам, собі і людям нерви,
ще рік гуляв – казали мати, – пас
дівочу череду.
(Посміхнувшись).
О, в мене мати
як скажуть слово – наче цвях заб’ють
у місце найболючіше… Потому
на трактор пряма з курсів… Перший рік
я плакав, бригадир – ходив, як хмара,
але мовчав і навіть не повчав –
і добре ото діяв… Треба буде
провідати його у вихідний,
як сам не зайде якось випадково…
Здалеку чути г о л о с.
Г о л о с
А я його по всіх кутках шукав
та й думаю: дай вигляну у поле,
як там і що там? Аж і він ось де.
Хіба – що, синку, тягне?
З’являється б а т ь к о.
С и н
Тягне, тату,
а може, й ні, а просто відпочить
так закортіло вдома на природі…
І від гостей…
Б а т ь к о
Таке ото сказав!
Відпочивають у саду на лавці
або найкраще влітку – на ставку.
(Щось роздивляється).
Дивись, з пшениці вибігли, і стали,
і голубіють на межі – які!
С и н
А й справді, гарні дзьобики…
Б а т ь к о
Отямся!
Хіба не признаєш уже сокирок?
А он – волошки, а ще трохи далі –
оті, оті, – біліє гадай-зілля,
а там горошок в’ється, а будяк,
як парубок з джмелями-хлопчаками,
бундючиться червоно на межі:
– Що, заздрите мені?..
То заздріть-заздріть,
я тут господар, тут моє князівство,
на перехресті сорока вітрів!
Дивляться: син на батька, батько на сина.
Що, сину? Говорити красно батько
почав?
Син посміхається.
А хочеш, піділлєм гіркого
й розбавимо.
Іде поволеньки і син за ним.
Ти не пішов – утік
із хати в поле… Мабуть, голос крові
прокинувся у серці.
С и н
Ви про що?
Б а т ь к о
Про г о л о с крові… Що, не чув, не знаєш
а чи не хочеш… От у тебе взимку
ми гостювали з матір’ю… Свати,
товариші твої (чи як їх звати)
і подруга невістки підпили
й співати заходилися… Співали
і тих, і інших… Ти сидів глухий,
хоч до пісень ізмалечку завзятий;
вискакував на кухню, покурить
на коридор виходив, сина бавив,
бо він злякався галасу того.
Аж поки я свою не заспівав.
(Співає).
Та ой пий, коню, та оцюю воду,
це ж вода холодна…
це ж вода холодна…
Та ой як мені та її пити,
як вона солона,
як вона солона…
Пригадуєш?.. Ти сів навпроти мене,
очима потеплів і ворушив
чогось нервово пальцями.
С и н
Ви, тату,
ще маєте сказати щось?
Б а т ь к о
Атож,
я і кажу, що ти утік у поле
шукати роду нашого стежки,
та чи знайшов, іще цього не знаю,
бо все мина. І хоч не пропада
ніщо без сліду, а твоє вже…
С и н
Батьку!
Б а т ь к о
За далями уже, за туманами,
неначе казка, вигляне й зника,
щоб знову принагідно подражнити,
полоскотати серце чи п’яту,
залежно, що ще піддається.
С и н
Батьку!
Ну що це з вами коїться? Чого,
за що мене ви хочете прогнати
ізвідціля?.. Чи я чим завинив,
а чи моя дружина…
Б а т ь к о
Сину, сину!
Хоч не кричи, бо добре видно й так –
дурний єси… І мав би я журитись
твоїй простоті вбогій, але ж ні:
почав тебе, немов малого, вчити,
що то за квіти… В місті ти навчивсь
заптувать лише ціну базарну
у тих, що знають їм лише ціну…
Хоч закурили дай за цю науку.
Син дістає цигарку.
Тепер пригадуй ще: оце – пшениця,
а жито покажу тобі опісля –
воно гінкіше й зеленню темніш…
А втім, для чого це усе тобі –
відпустку відгуляєш і поїдеш
від матері і батька… А від жита
втечеш, не сердься, сину, й поготів…
С и н
А може, й ні… Чого тікати маю.
Поїду просто, як сюди приїхав:
і там робота є, і є батьки,
і, врешті, є обов’язок…
Б а т ь к о
То – правда,
і там потрібні люди… Уважай,
що зіпсувавсь на старість мій характер,
але покращала у нас земля
і люди…
Ідуть мовчки. Кожен думає щось своє. Зникають.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)