НОВОРІЧНИЙ РОЗДУМ
Жадаю правди. Мучуся ночами,
ловлю ранові зорі голубі.
Себе у світі змерзлому вивчаю
і скреслий світ шукаю у собі.
Докопуюсь до істини простої,
до кореня праслова і рядка.
Доскіпуюсь, допитуюся: хто я?
І що таке – душа моя тремка?
Колись у чистий сніг я сіяв жито.
І мати у дарунок принесла
маленьке чудо місячно-сріблисте –
дзеркальну кулю із крихкого скла.
Вона світилась на моїй долоні,
принадна і єдина, як земля.
У ній, немов у повесні холодній,
світився світ. Світився гордо я.
Непросто землю вдержати щасливу,
такий цей світ незручний і хисткий…
Легка моя планета, срібне диво,
ковзнула враз і випала з руки.
І вибухла на порох, на осколки
моя планета, зіронька моя.
Із кожного осколочка стооко
дивився я. Дрібний, маленький я.
Жадаю правди. Істині у вічі
дивлюся прямо крізь віки смутні.
У сніжну ніч ялинка новорічна
в душі моїй засвічує вогні.
Цвіте останній раз покірне древо.
Цвте наш дім. Цвіте моя сім’я.
На хвої світять кулі кришталеві,
і в кожній – світ.
І в кожний кульці – я.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)