3
І справді він на обрії побачив
Щось ніби постать людську! Чи не диво?
Хтось там стояв, хтось у траві маячив,
Хтось ніби підкликав його знадливо!
Замору з себе скинувши оспалу,
Поїхав князь до явини на прузі;
Вдивлявся в неї, наближавсь помалу,
Себе й коня тримаючи в напрузі.
Вогнем палила думка неугавна,
Ввижалися вже обриси кохані.
О господи! Невже то Ярославна
Назустріч вийшла й стала на кургані?
Затяв коня. Навскач під’їхав ближче.
Так ось вона, негадана приваба –
Прадавніх предків згублене божище,
Задивлена в свій дух камінна баба.
Затиснуті важкі, довжезні руки
На животі, неначебто пологи
Її настигли. Постать, повна муки,
Невкірності й величної тривоги.
І видалось йому, що рідна мати
Постала перед ним у темній брилі,
Щоб міць його надламану підняти,
Зцілити душу в жаліснім безсиллі.
“О матінко! – і князь лицем додолу
Упав перед богинею сумною. –
Зніми ж ти з мене чорну коромолу,
Простри свою десницю наді мною!
Ти народи мене сьогодні вдруге,
А ні – то затопчи в пилюку й глину,
Не дай на страмовища та наруги
Вертатися в дідизну й батьківщину!
Всели ти в мене правду! Я не знаю,
Чи жив я гордістю, чи правотою,
Чи став я горем для свойого краю,
Чи мукою й зорею золотою?!”
Вона поклала кам’яну долоню
Йому на тім’я: “Встань, великий княже!
Чи то не сміх? Любив ти ханську доню?
Хто ж в те повірить? Хто й кому те скаже?
Її солодке й вигинясте тіло,
Що біля тебе слалося в спраготі,
Ненавидів ти люто й очманіло,
Палав од розгніву, а не від хоті.
Хіба не знаєш ти, що дух любові
Єднає не тіла, а скорбні душі,
Що тільки кров твоя жадала крові,
А дух блукав на сіверськім воздушші!
Хіба не знаєш ти, що є коханя,
Подібне до відомсти і розплати?
Ти непорочний, наче зірка рання,
Що світ іде від сну розповивати!
Який закон нарушив ти, мій сину,
Коли, розсвареній Русі на подив,
Свою хоробру, та малу дружину
До битви незвитяжної виводив?
Ти проти половецької мачули
Здіймав не лиш свої полки й штандарти.
Хто винен, що не всі брати почули,
Як ти волав: “Прийдіть, зі мною вдарте!”?
На поклик твій згукнулися куряни,
І вчасно ви зібрались до походу,
Не ждали, доки сарана нагряне
І виїсть ваші землі аж до споду!
Так, ти жадав під київські склепіння
Принести вітру сіверського трохи,
Розвіяти в коронах злотних тління,
Коло якого скачуть скоромохи.
Ти прагнув для Русі потуги й слави
І добре знав, що йдеш на смерть за неї,
Недарма плакав чорний див з гущави
І сонце в’януло, як цвіт лілеї.
Ти – князь, бо не послухав навіть сонця,
Що віщувало смертну непогоду.
Ти взяв за себе тяжість оборонця
Землі своєї і свого народу.
Нічого вирікатися не треба,
Ні жадоби до слави, ні погорди.
Пролита кров? Поразка і ганеба?
Та спинені на півстоліття орди!
Тебе не вбили? Чом лежиш ти долі?
Твоя душа здвоїлася? Дурниці.
В князів немає душ. Є сила волі.
Ти ж там явив її, де гинуть ниці.
Порубані твої гарячі вої,
Дружинники, брати і побратими,
Але ж вони до пам’яті живої
Нових століть повернуться живими.
Постане пісня з вашої печалі,
І горево перекується в слово.
Непроминущі ви і непропалі –
Хто вмер за волю, житиме наново.
І ти живеш уже в своїм безсмерті,
На дно Каяли кинутий ордою.
Кривавлять рани, в чагарях роздерті,
Та світять вже не кро’ю, а водою.
Бо ти вже як вода, як хліб, як жниво,
Як все, на чому вічності знамення;
Найменший князь Русі – найбільше диво
Затемнення її та одкровення.
Вставай, іди, та знай, що вже немає
Для невмирущих вороття до крові,
До всього, що принижує, вбиває
І служить не князеві, а князькові!
Народжуйся із каменю для пісні,
Із жалощів народжуйся для співу,
Що славить не побоїща зловісні,
А вітчину й будущину щасливу!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)