“Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина…”
Оце нам на розкіш і луг, при лузі вільшина,
і голка води, і тепла горошина.
Оце нам на наше обшир’я зрожевлені яблука сміху,
і слово, дароване всім на утіху.
Джмелі нам куйовдять волосся,
ядуху роздмухують, небо дірявлять, як пемзу,
бо солоддю зірок воно узялося –
крило мерехтить гостролезо.
В зеленому гудинні бродимо ми, мов комахи,
піснями рясними родимо влітку, як птахи.
Які ж ми багаті:
століття, як соти стоять непочаті,
а там, поза склом,
поза рівнем припливів, відпливів, –
квітки однослівні і барви щасливі,
золочені сонцем, оздоблені сонцем,
підведені сонцем, облиті,
і лікті, і спини, і голови миті.
А в головах – що то за клопіт, що за морока:
обчислювать, звідки це сяйво й допоки,
вимірювать подих в легенях,
виважувать радість у жменях…
А може, на краще
котить горошину тепла з косогору,
а в жилах гуляє хай голка прозора,
щільніше зшиваючи стопи з стежками пругкими,
щоб ближче ходилося ними…
А може, на спогад ця розкіш дається
і спрагло водиця так п’ється,
щоб смак нам не зраджував,
спрага стає все палькіша, палькіша,
і кожна хвилина щодалі – густіша, густіша…
(3 votes, average: 1,67 out of 5)