СПІВ 1-й

“Чи знаєш край…” так був почав колись
свою “Міньон” великий майстер Гете,17
А я: той край, над котрим простяглись
ялиці i сосни iглаcтi сплети,
де ще шугає в їхній хащі рись,
а в нетрях можна вгледіти сильвети 18
останніх зубрів, як серед галяв
мов острови стремлять iз моря трав.

А прийде час зимової хуги, –
виходять на узлісся бистрі Tiні,
i тяглий заклик вовчої туги
почути у завивній хуртовині.
Габою білою метуть сніги,
а в їх теплі Поліссю та Волині
ввижаються, немов дитині, сни
про усмішки далекої весни.

Hapeштi вщухла у каглі свиріль
(русалчині втомились грати діти),19
знесилена поклалась заметіль
на вгнуті до землі лабаті віти,
на канти i карби осель i піль
та підгляда з відлог своєї свити,
як тане у прозорім ранку дим
над хутором Підзбужем самітним.

Над сніжною яскравістю рівнин
сплило у голубінь грудневе сонце;
до праці звичної робітних днин
давно збудився xyтір. Лиш віконце
ще зафіранене одне та млин
заставлено, щоб добре спалось доньці,
яка вночі, у бypi i хуртиці,
з дітьми прибула на Різдво з столиці.

Тому то цілий дім немов притих:
шепоче й навшпиньки ступає пані,
у кухні причаївсь дівочий сміх,
старий лісничий не бурчить одраня
над сторінками урядових книг,
стих самовар (не підкидають грані),
i навіть вижель Буйда під столом 20
тихіше гупає вертким хвостом.

Аж двері рип – i на порозі гість;
малий Марко прокинувсь – i на звіди!
Ах, Боже мій! Xiбa ж оце не злість
прогаять стільки часу до обіда!
Таж треба перевірить кожну звість,
що в Micтi чув про лісничівку діда,
де є, казали, пси, рушниці, коні
i навіть лис Микита на припоні.

Устав Марко – збудився світ зі сна!
(Хто може далі влежати в постелі?)
Вже сніда мати, пущено млина,
щебечуть – Валя i Марко веселі,
аж очі сяють в діда-бурчуна:
“Жили спокійно ми в своїй пустелі,
аж об’явилися ці гайдамаки, –
i спокій там, де вже зимують раки!”

А треба ще оббігти стайні, двір,
(нема там лиса, тільки серна Краля),
під коло глянути в млиновий вир,
дать хліба з сіллю коням у машталі,
в сажу буть, де кабан сидить на жир,
в коровнику i показати Валі,
який сердитий моркотун-індик,
коли на нього висунуть язик.

Так збігались, що аж забракло сил
малій cecтрі – на шкурі спить медвежій –
але Марко в фотель заліз, за стіл,
з напругою причаєною стежить,
як дідових згадок птах-шостикрил 21
переліта простору й часу межі,
й не розпізнать: це самоварний шум
чи тонкий шелест предковічних дум,

чи то з минулих, півзабутих слов
спалахують у споминах надії,
чи це останній оберемок дров
останніх icкop полум’яність ciє, –
але барвиста многозвучність мов
животворить прадавніх днів події,
й спитати би Марка про що він чув,
а відповідь була би: я там був!..

Ходи ж но хлопче, в давні ті часи,
в рік тисяча чотириста десятий,22
коли через Литовщини ліси,
у передліття тишині нап’ятій,
перекликались сурем голоси:
“Гей, хто литвин! До зброї! Знов проклятий
одвічний ворог з заходу – німота
іде на край кривейта й вайделота! 23

На їх шоломах i плащах хрести,
у їx серцях погорда до литвина,
свій обичай хотять в нас завести
(литвин бо звір, лише барон – людина)
i меч тевтонський хоче нас змести.24
Гей, хто литвин! Чекає батьківщина,
що німоти нестриманому шалу
не віддамо Литви ми на поталу!”

Послушний заклику священних труб,
наказові князівському Витовта, 25
прийшов наш предок з родом. Мов той дуб
з Перкунового гаю, шкура жовта 26
звисала з плеч його широких, чуб
із-під шолома дерся, i, немов та
могутня парость, жилава рука
в сокирного вростала держака.

Де розгорнула Прущини бори
Грюнвальдська заболочена рівнина,
зійшлися військ ворожих прапори:
прийшла Литві на поміч Україна,
забули i ляхи сварки cтapi,
з’явилась чехів чимала дружина,
i стали литвини, міцнi і грізні,
перед тевтонів полчища залізнi.

Здригнулась, задуднiла кружина,
як рушили вперед важкі барони,
назустріч їм Витовтова стіна.
Сокири i списи наперегони
пішли у січ. А предка-литвина
могутній клич ізнявся над загони:
з сокирою навідлі, вперед роду
занутував він дайнос про свободу.27

Тих пруських лип дрібновосковий цвіт
так міцно тхне, змішавшися з крівлею
з розметаною тягарем копит
грюнвальдською ропшистою землею,28
що, хоч півтисячки минуло літ,
та він, Марко, мов бачить ту алею,
яку був предок прорубав у лici
тевтонських телягiв, мечів i списів.29

Він бачить: кінь Витовтів топче в грязь
наїздничі подоланi знамена,
(на кілька поколінь дістали зась
бундючнi німці), ставши у стремена
здійма шолома переможець князь,
сурма сурмить, ущухла різь шалена,
i через вечір липня, в даль розлоги,
акорди мчать “Те Деум” перемоги.30

Де спалахнув найвище бою шал,
де вирішалось чи побіді бути,
де з тіл тевтонських навершився вал, –
там смерть знайшла литвина Корибута…
А княжий дарував унiверсал 31
шляхецтво роду й герб: розбиті пута,
сокира злотна, вколо шарлат, синь
та “воля й честь” – девіз для поколінь.

Ах, як би добре цілу довгу нiч
так слухати до самого світанку!
В фотелі примоститися під піч
i хай би зовсім не було вже ранку!
Але термосить мати: “Певна річ:
заснув i він! А ну, вилазь, коханку!”
Ще отченаш i до постільки скок –
докаже сон бувальщини й казок.

Хоч шкода дня, але солодкий сон!
(Чого то не насниться бiгoм ночі)
Ось ліс залізних стовбурів-колон
сокирою литвин розбити хоче,
засіла серна Краля в фаєтон,32
а млин дістав cтpaшнi тевтонськ очі…
Марко ж i Валя, на коні обоє,
ширяють над Грюнвальдським полем бою.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)

Related posts: