Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



СПІВ 6-й

87

О, провесни Hecмілi перші кроки!
Хто стежив вас в лютневі ясні дні:
в млі сафіровій обрії широкі,94
зпрозорені бурульки крижані,
i зашерх ледової поволоки
на снігових завіях… А на пні
метелик пружить проти сонця крильця,
та пролісків вистромлюються бильця.

88

А потім знов закрутить сніговій…
Та марна лють розлюченого лютня,
бо юний березень вже тут мерщій,
i грає верховіттям, мов на лютні,95
вогкий i запашистий буревій
та в ніч шпурляє заклики могутні…
Ніхто про це не вмів сказати стільки
прекрасного, як Моргенштерн i Рільке.96

89

А масляна жада coбi по праву,
докінчити масну пору м’ясниць,
з усього радить вишпотать забаву,
дівок перевінчать на молодиць,
та випить – закусити так, щоб славу
гульняцькую не похилити ниць,
щоб грало серце, сяяли очі й лиця…
Тож веселімся, поки веселиться!

90

Хоч завтра нас чека грижі полин,
їдь каяття, терпка покута
за безліч перевершених провин,
хоч завтра нам iз “Мізерере” нута,97
хоч завтра не піднесемось з колін, –
але сьогодні наш барвінок-рута,
сьогодні сяють нам серця i лиця…
Тож звеселяймось, поки веселиться!

91

Нема сальця – конопляна олія,
суха тараня замість ковбаси,
від печі духовитий запах віє
печених бараболь… Пісні часи
прийшли на світ! Але не трать надії:
на свята, Марку, все це від’їси!
Тепер же пicт усім! I для Султана
нема ані м’ясця, aні сметани.

92

Це тільки раз якогось десь ченця
(оповіда повагом баба Ксеня)
так закортіло в пicт сальця-м’ясця,
так спокушав рогатий на печеню,
що грішник у iгyмeнa-отця 98
з монастиря був випросивсь, в кишеню
сягнув глибоко й порося придбав
та, всмаживши, під рясу заховав.

93

Чека отець-ігумен біля брами:
“Що приховав ти, брате, під полу?”
Зашпотавсь зi страху чернець словами:
“Це рибку я придбав для загалу!
Та щоб не думав, отче, що устами
моїми йде брехня – на сором злу
дай, Господи, щоб цеє карасятко
та й обернулось вмить у поросятко!..”

94

Довгобороді і старі як світ
у баби Ксені жарти й анекдоти,
але пізнати в них заглохлий слід
веселої спудейської давноти,99
острожської доби побляклий цвіт,100
коли романські з заходу бон-моти 101
замішували у козацький тон
вертепи, канти та Декамерон.102

95

А з провесни стає весна поволі,
сичать гадами й топляться сніги,
набрякли соком верховіття голі,
піднесла річка лід над береги,
iз закликом нестриманої волі
у простори зазивної туги,
шукаючи нездійсненої мpiї,
летять ключі з таємного вирію.103

96

У полудень спішаться журавлі,
кидаючи журні – журливі звуки;
спускаються під вечір до землі
з пересвистами гостродзьобі слуки;
а в марцевій поранковій імлі
шпурляють гуси тяглі перегуки…
Істота повна вщерть таємних сил…
Ах чом, чому не маєш, Марку, крил?

97

Та, Боже борони, щоб журавлями
ти не назвав розсурмлених птaxiв!
Бо цілий рік журбою i жалями
буде томить нездійснимий зазив
у голубінь, щоб досягти крилами
підзоряних недосягальних див…
Тож їx назвім веселиками, друзі,104
щоб серце не томилось в марній тузі.

98

Коли би пощастило це мені
вхопити настрій днів отих примхливий
та ув’язнити у свої пісні,-
то мав би я дарунок мерехтливий
коханню свому першому – Весні…
Та був хтось більше, аніж я, щасливий:
уклав його в свої волинські вірші
Олекса Стефанович не cyгipше.” 105

99

За сафіровим бором вечір гасне,
взялися склистим шерхом баюрки,
i голубінь, таку прозоро-ясну,
зацяткували тремітні зірки…
“Та все прекрасне й щасне лиш дочасне!.” –
підносять з глибини думки гipкi
молитви Сирина покутні тони,106
де правляться у церковці “поклони”.

100

Не зна Марко ще тяготи гpixiв,
та все ж передчуттям тонким дитини
тремтить icтoтa, i таємність слів
чаклує завороженість хвилини.
Поклони б’є до темних образів,
покутує майбутні ще провини,
домолюючи щиру шепотінь:
“Любови духа дай мені!.. Амінь!” 107

101

А на амвоні темнім чорна ряса
взиває каяття в долину сліз.
Суворо спогляда з іконостаса
синкліт святих із потемнілих риз,108
i тільки вид нерукотворний Спаса
з любовію зглядається униз
на суми i жалі людського роду,
на ту ж, безпечну від віків, природу

102

забудькуватих, без турбот дітей,
що їx покликав світ на мить в гостину
та зараз же, під стук i грюк костей,
розваживши i кару i провину,
знов одпуска розвезених гостей
у ту ж, звідкіль з’явилися, країну…
Все промина, як сон, як тон, як тінь…
Лише любов перетрива!.. Амінь!..

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

СПІВ 6-й - МОСЕНДЗ ЛЕОНІД