БАЛАДА ПРО ХУДОЖНИКА
Один художник приїжджав
До моря на етюди.
І шторм гримів на сто октав,
І він той шторм намалював,
І дивувались люди.
Його картина обійшла
І виставки, й музеї.
Неждано слава немала
Крилом торкнулася чола,
А він – не звик до неї.
Він звик до праці і думок,
А тут, як грім із неба,
Відсіль – дзвінок, відтіль – дзвінок,
І він – майстерню на замок,
Бо скрізь бувати треба.
І він ходив, і він встигав,
Його усюди ждали.
Він мав сто сот нагальних справ,
Він щедро лаври пожинав,
А друзі – малювали.
Художник бачив, як вони
Красиво і розкуто
Ішли до тої глибини,
Сягали тої таїни,
Що він не зміг сягнути.
Він ревнував і лютував,
Він зачинявсь до ранку,
Він малював і шматував,
Він над полотнами ридав, –
Чолом – в етюдну рамку.
То був страшний, важкий урок
Відомості і слави.
Не та рука, не той мазок,
Не той розлогий плин думок,
Не той політ уяви.
Але – о диво! Відтепер
Кумира сотворивши,
Усе сприймали як шедевр,
І так художник в шані вмер,
До старості доживши.
А невблаганний час минав
І все судив нещадно:
Лише етюд, де рокотав
Безсмертний шторм на сто октав,
Він залишив нащадкам.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)