БАЛАДА ПРО ІВАНА ОДНОРУКОГО - МОВЧАН ПАВЛО

Дощі оновлення на древню ораницю,
і пам’ять сонця у вузлах пшениці,
і щедрий зір – на сховки, на притулки –
світ осягає, нібито шкатулку.
Там олов’яний вицвілий солдат
наводить чітко однорукий лад:
то стежку креслить, то хреста збиває,
то все когось з-за хмари виглядає…
У нього сіль розчинена в відрі –
ріденька щітка білить стовбури,
згорбатілу акацію рівняє…
Чого ж його нікого більш немає?
Ледь тліє око у дуплі глибокім,
на гіркоті настоюється спокій,
і рукавчаті здмухані вітри
все зчорнюють від низу до гори.
У чорній хмарі – що то за біління?
Летить, летить кленовеє насіння,
і голос лине: – То твої сини…
Іване, швидше руку простягни.
Бери їх душі ангельські в обійми,
бо небо, Йване, – сховок ненадійний,
візьми, у слові вічнім ув’язни… –
Солдат не чує – він-бо із металу.
На весь свій вік – Іван один як палець.
На зсиротілій висохлій долоні
гаряча сіль ніяк не прохолоне.

БАЛАДА ПРО ІВАНА ОДНОРУКОГО