ОNLY FOR YOU (Вінок сонетів)
Що налітає наче наглий вихор?
Те, що сидить до часу невимовне,
Чому мовчить задовго дуже прикро,
Що набухає часом повнокровно.
Але якщо вже налетить, то звикло
Заволодіє всім єством гвалтовно
І забурлять усі бажання дико,
Усі твої інстинкти поголовно.
Тоді ти переслідуєш мету
Себе осолодити, а партнера
Віднести у епоху золоту,
Перед якою блідне й злотна ера.
Щоб нам озадовольнитись велике –
Усе навкруг, немов німе, принишкло.
Постукала у двері тихо-тихо,
Немов боялась настрій перебити.
Я подивився в очко, та на лихо
Не зміг у цім нічого додивитись.
Дивився в очко і сливе не дихав,
Ввижались в коридорі сталактити,
У скронях навіть пульсування стихло
І око безпорадне хтіло вити.
Я знав – хто за дверима там шурхоче,
І відав, що вона від мене хоче.
Від неї я також хотів того ж,
Мене уже не пробирала дрож.
Рішучий я не тільки на папері –
І я відкрив свої скрипучі двері.
Усе навкруг, немов німе, принишкло,
Лише вібруючи із нами в такт,
Все попереднє і майбутнє зникло,
В чеканні здійснення напруживсь факт.
Уста до уст, і видихом і вдихом
Наповнюєм, спорожнюєм, і так
Шалене збудження нас охопило.
Ось-ось відбудеться вже перший акт.
Вже на тобі ні светра, ні спідниці,
Ні станика, ні майточок нема,
Соски розбухлі, сп’янені очиці,
Закучерявлений шумить лиман.
Крім нас нікого у життєвій сфері –
Ми як палкі відлюдники в печері.
І я відкрив свої скрипучі двері,
Впустив її до себе до покою,
Став готувати каву і в етері
Розлилась пахощ, що її густою
Робила пара з кави, ефемерій
Присмачена парфумною луною.
В моїй кімнатній мікросфері
Все пойнялось чудною пеленою.
Ми пили каву, їли чоколяду,
Передчуття вдихали наші пори
І ніби знехотя стрічались зори,
Готові до піднесення і спаду.
Без ліку натяків – стонадцять серій,
Щоб ми могли піддатися химері.
Щоб ми могли піддатися химері,
Вже небагато нам було потрібно.
Жарівка глипала на нас зі стелі,
Скляна блистала люстра, наче срібна.
Вона сиділа в темному светері,
В легкій спідниці, що сягала рівно
До філігранних литок, а мізерні
Три гудзики пишалися осібне.
Я приступився ближче і руками
Обвив її ніжніше, ніж давун,-
Вона замружилася від нестями,
Здригнувшись сотнею солодких лун.
А я відчув, як той в мені задихав,
Що налітає наче наглий вихор.
Ми як палкі відлюдники в печері,
І отримання і стид – це не для нас,
Ми чисті, як кольоре на пленері,
Сягнули збудження найвищий клас.
Недавно ще, гуляючи у сквері,
Чи припускали ми, що прийде час,
Як наша пристрасть, наче вітер прерій,
Чи то степів, влітатиме в екстаз.
Ось входжу я поволі, обережно
У лоно, що мене бажає дуже;
Розширює її світи безмежно
Мого вхождіння диво харалужне.
Ми не відчуємо потреби ферій,
Заживши у своїй кохальній ері.
(3 votes, average: 4,00 out of 5)