9. Розділ IX. Весна, і смерть, і світле воскресіння
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
Воскресли люди, хоч який хто квелий,
після облоги схожі на примар.
І монастир з цвітіння тих жарделей
пливе у небо, як з рожевих хмар.
О Боже духів і живої плоті!
Я вперше усміхаюся, прости.
Якась галузка в тому живоплоті
і та он пнеться, хоче розцвісти.
Весна прийшла. Скасовано угоду.
Вся Україна знову у вогні.
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
Як гарно в хаті, як просторо в сінях!
Як оживають ниви і сади!
А щоб хоч щось лишилось на насіння,
на Пасху їли хліб із лободи.
І знов лелека молиться до зірки.
Клинець городу хочу врожаю.
Є жменя жита, маку є півмірки,
і чорнобривці, й трохи рижію.
Спасибі, земле, за твої щедроти!
За білий цвіт, за те, що довші дні.
Прийшла весна. Сухоти є сухоти.
Все гіршає і гіршає мені.
Уже од кашлю в грудях все зболіло.
То в жар, то в хород кидає. Ну ось,
уже й моє намисто побіліло,
мов памороззю сизою взялось.
Як дивно, жар, але холонуть руки.
А солов’ї чогось як навісні!
Самотній добре, – жодної розлуки.
Сухотним добре, – гаснуть навесні.
От тільки шкода, – вже не заспіваю.
Город глушіє, – вже не прополю.
Щодня ту ніч, як смерть, перепливаю,
Життя, як промінь сонячний, ловлю.
А дні стоять, – не хочеться тужити!
І кожна пташка хатку собі в’є.
– Скажи, зозуле, скільки мені жити? –
Кує зозуля… Цілий день кує…
Іван приходив. Так, посидів мовчки.
Устав, пішов, оглянувся з воріт.
Лише весна укинулась в листочки,
підняв їх знову гетьман у похід.
Заграли знову труби до походу,
війнуло громом з Тясьмина-ріки.
Богдан підняв козацтво за свободу,
універсалом обіслав полки.
– І знов земля кипить у боротьбі.
І знову я належу не собі, –
сказав Іван. Дивився, як востаннє.
Торкнув мене прощальними вустами.
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду, – пом’яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший друже,
шляхетна іскро вічного вогню!
Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, Боже мій, мою!
І “Зелененький барвіночку”,
й “Не плач, не журися,
а за свого миленького Богу помолися”.
І про того козаченька,
що їхав за Десну.
“Рости, рости, дівчинонько,
на другу весну!”
І про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
І про ту дівчиноньку,
що вірно любила.
І про гору високую,
і про ту криницю…
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: “Ой не ходи, Грицю”.
А я стояла… Що ж мені, кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.