Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові





ПРИТЧА ПРО СМЕРТЬ

Дід Іван косив траву –
Йшла робота туго.
Стала біля нього Смерть.
– Добрий день, дідуго!

Вже своє ти відробив
І відпарубочив.
Ось прийшла я, щоб тебе
Провести на спочив.

– Знаю, – відповів старий
І почав просити: –
Дайте, кумонько, мені
Поле докосити.

Небагато праці тут, –
Може, до обіду… –
Смерть погодилась: – Я жду,
Тільки квапся, діду!

Почекала п’ять хвилин,
Потім од нудоти
Косаря взялась вона
Кпинами колоти:

– Го, кладеш ти, мов юнак, –
Не валик, а гори.
Що то значить – діденя
Молоде та скоре.

Де ви бачили таку
Золоту людину –
Трудиться, хоч помирать
Має за годину.

Ну й попався екземпляр,
Хитрий чоловічок…
Та тобі потрібно ще
Десять п’ятирічок,

Щоб це поле докосить –
Сите та безкрає.
Ти збрехав, та знай – брехлій
Також помирає!

Дід розправився. На Смерть
Глипнув сатаною.
– Ти помовчала б, а ні, –
То коси зі мною!

Поклепай свою косу,
Позгинайся трохи,
Спробуй кураї стинать
І чортополохи.

Запусти свій інструмент
У траву шовкову.
Не лінуйся. І давай
Складемо умову:

Як мене наздоженеш,
То стинай, мов сою, –
Та як я твою п’яту
Відмахну косою,

Жити даш мені іще
Стільки, скільки схочу!
– Згода! – радо Смерь бере
Ручку парубочу.

Почалася боротьба.
Смерть кістками стука,
А коса її сичить,
Наче та гадюка.

Але швидше йде дідусь,
Бо на тому полі
Знає кожну купину,
Наче власні болі.

Він обкошує кущі,
Гнізда, муравлища…
Смерть стинає все підряд,
Як вогненна хвища.

Бо для Смерті все – трава:
Мурашки, писклята,
Глід, людина і душа,
Наче птах, крилата.

Не говорить Смерть ні з ким
Лагідно й уклінно.
Йде вона. Все на землі
Обертає в сіно.

Свище й мерехтить коса –
Люта, тонколеза.
Падає, немов стебло,
Молода береза.

Підлітають явори
Над смертельним жалом.
Опікає діда Смерть
Поглядом зухвалим.

Діду дихає вона,
Як хуртеча, в спину.
Буйне дерево кладе,
Наче бадилину.

Думає старий: “Пожди,
Вийдем на поляну,
Де мій дуб росте. Ось там
Я не тебе гляну!”

І навмисне дід веде
Злобну костомаху
До титана. – Ось його
Ти зітни з розмаху!

Дуб широкий, наче світ, –
Небеса зелені.
Дзенькнула коса, немов
Мідяки в кишені.

В деревище по кісся
Увігналась кіска,
Та звалити не змогла
Того обеліска.

Дуб її піймав і вже
Відпустить не хоче.
Сіпається Смерть, а дід
П’яти їй лоскоче.

– Ти вважай, моя кумо,
Відрубаю ноги.
Або далі ти коси,
Або геть з дороги!

Смерть – у просьби: – Почекай!
Що за вдача груба…
Поможи мені косу
Витягнути з дуба!

– Витягай собі сама! –
Дід промовив строго. –
І завчасу не приходь
До людей, небого!

Доки я працюю, ти
Не страшна для мене.
І не зітнеш ти мене,
Як гілля зелене.

Йди губити по світах
Силу войовничу.
А по мене ти прийдеш,
Як тебе покличу!

1978

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2,50 out of 5)

ПРИТЧА ПРО СМЕРТЬ - ПАВЛИЧКО ДМИТРО