З ВЕРХА НА ВЕРХ
Романові Іваничуку
Скінчився ліс. Іти стає все важче.
Вже позначають кам’янисту путь
Сосни гірської непролазні хащі,
Яку гуцул жерепом зовуть.
Переплелись стожильно і сторуко
Повзучим гаддям чорні стовбури…
А що, як раптом вилізе з них вуйко –
Старий господар славної гори –
І зареве:
“Життя од вас, туристи,
Мені нема! Звідкіль ви і чого?..” –
А може, просто схоче нас поїсти
І на сніданок візьме одного?
Та Піп-Іван зненацька жестом щедрим,
Аби розвіять версію таку,
Підносить нам рожеві рододендри
Із ледь вловимим запахом бузку.
Тут їх – моря, озера і озерця.
Пливе над нами хмарками туман,
А поміж ним то зникне, то озветься
Згори до нас
гостинний Піп-Іван:
“Стомилась, чей? Нарвіть альпійських квітів,
Впадіть на пружну постіль з ялівця.
Ну де, скажіть, ви знайдете на світі
Таку красу принадну, як оця?..
Я вам зберіг і квіти, і сніги ці,
І з давнини старий, аж сизий мох.
З моїх джерел напийтесь, наче птиці,
Моїм повітрям дихайте за двох!
Тут час дрімав і вічність спочивала,
Тут всіх стихій стикалися лоби.
Тут сто легенд – пильнуйте їх начала!
Тут сто казок – шукайте їх скарби!
Та я для вас опришком навіть свисну,
Хоча й ношу наймення панотця…”
Беріть у вірш, беріть усе це в пісню,
Беріть у вуха, в очі і в серця!
(3 votes, average: 5,00 out of 5)