ТРОЄ. Балада
На низькодоли впав туман,
Встає прерійний пахіт.
Ідуть і Джон, і Жан, і Йван –
Долають дикий захід.
Позаду гордий Едмонтон
І Форт Меклавд позаду.
І нагло Жан, Іван і Джон
Спиняються на раду.
“Гадаю, годі!” – мовить Жан.
І Джон говорить: “Годі!”
Та звикло хмуриться Іван:
“Невже рости незгоді?”
“Нудьга гнітила, – каже Джон. –
Я прагнув зриву, звади,
І через десять перепон
Таки добивсь Канади.
Поклав я сотню індіян,
Не пожалівши дробу…”
“І я, – додав глумливо Жан, –
Півсотні вбив на пробу.
Та годі! Ліпше в Монреаль
Вертаймося на пиво.
І стріне нас, немов на баль,
Не ‘дна мамзель щасливо!..”
Мовчав несміливий Іван –
Тих див не знав ніколи.
А перед ним густий туман
Лягав на низькодоли.
І пахла, пахнула земля,
Не знавши зроду плуга.
Йому ввижалася здаля
Ріллі чорнява смуга.
І по тяжкій надумі Йван
Повів нехитру мову:
“Я був би злидень і дурман,
Якби я зрадив слову.
Бо не даремно залишив
Свою далеку Галич,
Аби в ланах родючих нив
Пізнати волі далеч…”
– Good-bye! Adieu! – і Джон, і Жан
Протнули прерій пахіт.
Їх слід – на схід. Зоставсь Іван,
Піднявши зір на захід.
Трудивсь Іван, зорав Іван
Тугі цілини прерій.
Тоді вернулись Джон і Жан
Вести ім’ям імперій.
1963
(3 votes, average: 1,67 out of 5)