СТЕЖКАМИ ЮНОСТІ
Я на оцій землі зростав,
Тут сили набирався,
Отут під спалахи заграв
З тобою попрощався.
Тоді я думав: на літа,
А вийшло, що – навіки…
Не раз тут сіяли жита
І розливались ріки.
Не раз із молодих садів
Легким пилком диміло.
І злив упало, і громів
Багато одгриміло…
Селом схвильований іду,
Неначе вийдеш знову
Під юну вишеньку в саду
До мене на розмову.
Або хоч виглянеш з вікна,
Всміхнувшися привітно…
Та лиш синіє бузина,
Лише калина квітне.
Та пишні соняхи звелись
І дивляться зірчасто
На тому місці, де колись
Твоя стояла хата.
А вишня виросла. В кущах
Стоїть, зеленокоса.
Мене, як друга, пригоща –
Рясні плоди підносить.
І, може, краще, коли знов
Нам зустрічі не буде:
Нехай не знає та любов
Зневаги чи огуди.
Хай кожний раз, коли пройду
Стежками в отчім краї,
Тебе, далеку, молоду,
Без смутку пригадаю.
І знову оживуть в мені
Твій сміх, весна колишня –
І порадіє в стороні
За нас родюча вишня.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)