МІЙ МОНОЛОГ
Я чую голос вічної природи:
“Що не створю – перечити дарма,
Бо споконвік не вийдуть, певно, з моди
Весна і літо, осінь і зима.
Мороз і сніг, туман і дрібен дощик,
Той, від якого так ростуть гриби,
І в синім небі хмарки білий розчерк
Над вічною задумою верби;
Звучання струн, мажорне і мінорне,
І трепет листя, й безнадія пня –
Все буде жить, звичайне й неповторне,
Як світло й тінь, як зміна ночі й дня.
Сьогодні я трушу сніжком із неба,
А завтра, може, повінню проллюсь…”
Так, я всьому учусь, природо, в тебе,
В дітей твоїх умудрених учусь.
Щоб схвилюватись радістю святою –
Хай найскромніших висновків дійти.
Чи ти, що не запліднена метою,
Ти й нас, людей, творила без мети?!
Одвічний рух? А що в одвічнім русі,
Коли він буде не в ім’я добра?..
Тому так пильно в завтра я дивлюся:
Яка на нас чекає там пора?..
Ось ти говориш: і туман, і дощик,
Той, від якого так ростуть гриби…
А літака у небі срібний розчерк,
Як віщий знак сучасної доби?
А поїздів незнані самокати?
А перші мандри у космічну тьму?..
Та поруч є ще бомби і гармати
І є земля в пожежах і в диму.
Впаду, як личить падати солдату:
З останнім словом – кулею у зло.
Аби лиш сонце над веселу хату
Твоє проміння в небо понесло,
Та дрібен дощ напнув сріблясті сіті
А як проллється – бавились малі,
І райдуга вписалася в блакиті
Автографом щасливої землі.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)