ПРАВЕДНИЙ ГНІВ
Мене мордовано і вбито,
В пекельнім спалено вогні.
В Майданеку і в Моабіті
Тінь залишилась на стіні.
І в Освенцімі, і в Дахау
Мені вкорочено життя.
Мій попіл труби видихали
У небо – в безвість, в небуття.
Мою веселість і зажуру
Заперто в вічний темний льох.
З моєї шкіри абажури
Собі робила Ельза Кох.
Катам погибель неминучу,
Мій дух незламний і жалі
Проніс до днів останній Фучик
І кров’ю карбував Джаліль…
Чого тривожно мозок краєш,
О думко збуджена моя?
Людей спитайся і узнаєш,
Що був то брат мій, а не я…
Зі мною було простіше:
Під спаленими гаями
Били мене, малого,
Фашистськими нагаями.
Мені нагинали голову,
Щоб к сонцю не зводив очі,
Щоб тільки каганчик з олії
Сліпав мені серед ночі.
Хотіли зробити скотиною,
Щоб плуг лиш тягав з бороною.
Щоб світ заснувавсь павутиною
Над рідною стороною…
Але ж ні! Торжествую на світі,
По дванадцятім іду столітті,
І підношу до сонця синів,
І викрешую з серця спів,
І виважую праведний гнів!
Бо стукають в мозок милиці,
Болять мені руки безруких,
Горить в мені світло сліпих,
Голодні горять степи…
Чуєш, убивце, чуєш, кате?
Шукає тебе моя розплата.
За якими сховавсь оманами,
У які засотавсь шпарини?
З нашими болями, з нашими ранами
Суд над тобою зрине.
А я торжествую на світі,
По двадцятім іду столітті.
Родять мені поля неозорі,
Світять мені не розстріляні зорі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)