ПЕРЕБОЄННЯ
Було нам важко, як ревла війна,
Було нелегко і в післявоєння…
В одну шлею з худобою тоді
Впряглись ми до борони і плуга.
Дівочі ноги (їм би і тепер
Позаздрили солістки-балерини)
Улітку в стернях люто кров’янились,
А до морозів озувались в чуні.
Дівочі личка (їм би і тепер
Кінозірки позаздрили, напевно)
Безжальне сонце степове палило,
І під вітрами тріскалися губи…
Ми вдосталь мали труднощів-проблем,
Про хліб, про стріху нам ячала думка.
І те ячання туго запеклося
У борознах на лицях матерів.
Ми духом окрилялись від мети
І падали, а все-таки встававли,
А все-таки на струнах наших жил
Озвучувалось нинішнє й прийдешнє.
Вже й наші діти стали на поріг,
Зростили їх, як нас, земля і мати.
Їх ніжно так епоха пригорнула,
Що інколи аж завидки беруть.
Тепер нам добре жити і привільно…
Хліб на столі, як сонце, і до хліба.
Машини в полі, на заводі, в небі.
І хусточки у житі не біліють,
Хіба що на току, на буряках…
А над полями – дугами дроти,
А над світами двиготять орбіти.
В ярах окопи затяглись, мов рани.
Потроху забуваєм про війну
(Це ті, хто знав її,
А хто не знав,
Отим здається, мабуть, що завжди
У нашім лісі, в нашому степу,
У нашій хаті рідній, в нашім серці
Добро і тиша тихо раювали…).
Тепер нам добре жити і привільно…
Та труднощі ідуть за нами слідом.
Не стріха нас турбує – кам’яниця,
Не справний серп – нові машини в полі,
І не п’ятнадцять центнерів з гектара,
А так десь п’ятдесят, а мо’, й побільше.
І дбаємо не про шкуринку хліба,
А на мільярди міряєм достаток.
І кличемо собі Большой театр
До хати крізь модерний телевізор,
Й радіємо, як київське “Динамо”
У Франкфурті зірок м’яча долає.
(Та труднощі ідуть за ним слідом:
Забили гол, а треба хоч би три,
Бо, звісно, співвідношення важливе,
Коли настане час підсумувати…)
Є труднощі першопроходців БАМу,
І нового космічного польоту,
Й весняного зела, що проростає,
І перших кроків по землі дитини,
І є у нас, до слова, недорід:
Десь геніальна пісня забарилась.
А ми тим часом душу освіжаєм
Тією, що зродилась в давнині.
І якось так у ній усе до речі,
Що ніби вчора пісня народилсь…
А ще ж бо припадаєм до джерел
І Пушкіна, й Шевченка, і Тичини,
І Маяковський нам гука: “Ходім!”,
І Рильський прикликає в Голосіїв…
А труднощі за нами – невідступно,
Вірніше, не за нами – попереду.
І навіть зараз, пишучи оце,
Я про рядок наступний стурбувався:
Мене постійно й туго огортає
Трудний політ розкованого слова…
Є труднощі і в гарному житті,
В добробуті і в розкошах, напевно
(Як мовили дотепні гумористи:
“Утопаючі в розкошах,
Застрахуйте своє життя!”).
Не обминайте, труднощі, мене,
Але в шлею з худобою не ставте…
Не обминайте, труднощі, мене
В отій дорозі, обіруч якої
Я прагну посадити дерева,
Не обминайте, щоб нелегко йшлося,
Бо хто, буває, легковаго скаче,
Себе той відриває від землі
І в тім стрибанні швидко забуває,
Що ця земля усіяна життями,
Що ця земля безплідною б лежала,
Але в усі, в усі, в усі часи
Підводилася з нашої любові,
Із нашого труда (це слово, бачте,
Із труднощами має спільний корінь),
Із подвигів та ще самопожертви.
Хай будуть, люди, труднощі для нас,
Оті солодкі труднощі одвічні:
Мету свою нести, як знамено,
І трудно землю батьківську любити,
І ще створити пісню на світанні.
(3 votes, average: 4,33 out of 5)