ЛІСОСМУГИ
Люблю безмежно городище Києве,
Та в мене ще й перводомівка є,
Де за ярами Виска, Оникієве…
Отам душа то жайвором стає,
То закигиче степовою чайкою,
То в березі калиною зросте,
То деревом крислатим – докучайкою –
Від суховіїв затуляє степ.
За радостями, смутками, роботою
Літа собі не загубили лік
Та пам’ятають, як в полях спекотою
Ходив чорнобородий чоловік.
Що він знайшов серед довкілля голого,
Де хліб трудний і німоти печать?
Ось і тепер чаклують тут геологи,
А що знаходять, – поки що мовчать.
Що не кажіть, він тайну знав причаєну,
Яка в земній нутрує глибині.
Тож славу Василеві Докучаєву
Співають колосочки наливні.
За те добро, що, на камінні змелете,
Людей годує добру сотню літ,
За ті дерева, що ростуть, як велети,
За мудрий многорядний живопліт.
Вони і на війні були солдатами.
Ламало, гнуло… Вижили-таки.
На погорілля – сволоками й латами –
Не витягали їх степовики.
Бува, в степу таке нещастя виникне,
Хоч в інший край за хлібом виїжджай.
Там висохне, там вимерзне, там вимокне,
А поміж лісосмугами – врожай.
Земля задарма сил там не розтринькає,
Свойого не покривить жниваря.
Під тими лісосмугами Махинькові
Зійшла на груди Золота Зоря…
І все ж, брати, ніяк не вибачаю вам,
Що, приловчившись безтурботно жить,
Ви не навчились диво Докучаєва
Послухати.
Про що воно шумить?
Що ви, учені, дужі, омотерні,
В добробуту бездумного на дні,
Не знаєте, куди сягають корені,
Про що вони говорять в глибині…
Повиростало. Стугонить – до обрію.
Милуємося під машинний рев.
Але й за те спасибі, люди добрії,
Що не зрубали цих святих дерев.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)