ГОЛОВА
Він зроду поля власного не мав,
Чиє ж оце лежить, як кремінь в спеку?
Лан білі крила важко підійма,
Пониклий, мов підстрелений лелека.
Стеблини хліба пломенять на пні,
Гримкоче сонця висушений бубон…
Згадалось голові, як на війні
Косила пшениці пекельна згуба.
Клав на долоню чорний колосок –
Стискались зуби, кам’яніли жовна.
Болючим криком в серце – кожен крок,
Та йшов без сліз у ті криваві жорна.
Він зроду поля власного не мав,
А знав одне людське велике поле,
Оте, що із окопів підіймав
Після боїв, понівечене й голе,
Що налипало до важких чобіт
І пахло хлібом, ранньою весною,
Коли виходив гречкосій ледь світ
Почаклувати над озиминою.
Спинив би вітру віщування злі,
Грудьми закрив би жерло суховію!
За ним же он – господарі землі,
І їхні очі сповнені надії
На колосистий хлібодар ний рік,
На свято і на радісні обжинки.
Так у розлуці довгий чоловік
Любові прагне матері і жінки.
І фронтового друга удова,
І діти, що зросли тут і побрались…
Не втішать їх ні ласки, ні слова,
Щоб радісно їм сіялось-оралось.
А хліб на пні хилився і горів…
І не стидися ти сльози скупої,
Та тільки бійся, щоб ніхто не вздрів
Хвилинної дитинності отої.
Лише один підступний суховій
Все дивувався, чом то воїн плаче.
Сушив йому землю плідну і терплячу.
…А потім йшов смерканням голова
І слав у гони думи-перелоги.
Упала перша крапаля дощова
І покотилася йому під ноги.
На плечах обрій хмару підіймав,
Дощем запахло із-за небокраю…
Чиє ж то спрагле поле оживає?
…Він зроду поля власного не мав.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)