ПОРА ЖОВТІННЯ
60.
Час затирає спомини,
затуплює щемінь
втрати.
З мертвою в ложі любов’ю –
вже забуваю, яка ти.
61.
Перечитую всоте спомини,
щоб зачитатися
в душу.
Внівець зім’явши гордість,
вчуся ставати бувшим.
62.
Збираю з тіла дотики
уст твоїх, наче
вишні.
Засушую в книзі стокротики
“любить не любить” мислі.
63.
Всоте сполоскую пам’ять,
змиваю твою
подобу,
щоб менше боліло серце
порожнім місцем по тобі.
64.
Щоб заглушити розпач,
шукаю в природі
ласки.
Але думки ще більше
б’ють об мембрану мозку.
65.
Кругом порожній простір,
не знаю, куди
ступити.
Не можу-бо вгадати,
в якім ти боці світу.
66.
Минаючись з жінками,
торкаю їхні
душі,
що нутами прощання
нестерпний біль ворушать.
67.
В тісноті лиць знайомих
чимраз стає
безлюдно.
Я блуджу й заникаю
в оглухлих пополуднях.
68.
Де я тебе примощу,
немов засушену
квітку?
Дороги біжать на всі боки життя –
не коливає ніхто і нізвідки.
69.
На скроні сідає мряка,
вникає темінь
зловісна.
Цього кохання не стало
ні на життя, ні вірші.
70.
Час, мов туман, минає,
лишає мене
набоці.
Іду в густу стернину,
і місяць коле в очі.
71.
Приходить пора жовтіти,
мов бір восени,
левади.
Полощу вечірні думи,
мов дикі гуси над садом.
72.
Пора заходити в осінь,
немов у жовтий
притулок –
без шумування соків
квасити в діжах минуле.
73.
В тиху годину дозріння
приходить пора
повніти.
Знадвору кигиче місяць,
замотаний бабине літо.
74.
На споловілім полі
вітер гне
павутину.
Ступаю краєм життя –
пізня година.
75.
З білого аркуша – згадки
всякають в глуху
бібулу.
Кохання стають побляклі,
коханці стають відбулі.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)