ДОВГА ПОДОРОЖ – I
* * *
пропихаючись тріщинами минулого, переступаючи по споминах, розгладжуючи пам’ять, що полотнами висить між кроквами століть – я увійшов крізь чорний Нотр Дам розп’ятись на старих коханнях, стекти вітражами на мури і ятріти лицями святих
прийди до мене
вітром подиву,
закутай тіло
білим голосом,
обвій устами
вижидання,
з далеких літ
прийди коханням
* * *
втискаючись частиною себе до Нотр Даму, я зачав видовжуватись і сягати спомином Chateaux de Vincennes, що підносило у простір вежі церкви, які вгиналися на вітрі і шуміли молитвами голубих померлих; на розвалених старинних баштах зеленіла мохом доживаюча моя любов і витягала з каменя вогкі пісні кохання; голубі померлі вихиляли опівночі на старому кладовищі на Монмартрі голови й примружено дивилися з-за потойбіччя плит
протиснися крізь шовкові
голосільниці,
об’явися, не спасенна,
не молільниця,
об’явися пожаданна
і приречена,
і заказана гріхами,
і заклечана
* * *
чорний грим топився на старім камінні церкви святого Северина і стікав у калюжі прохолоді під будинками; розсуваючи старинні ризи, розсуваючи святих і янголів, я пропихався краєвидами минулого і вслухувався, як стінами спливали шепоти забутих уст, немов засохлі квіти, – аж нараз прорвалися по гзимсах молоді крикливі фрески, і запульсувала в камені застигла кров : роздерши прохід в напрямі Бастилії, відкривши щілину до темних келій Сен Дені, в яких лежали на дошках нагі жінки, зуживаючись і западаючи в учора
я тебе жадаю
коралевою,
я тебе з устами
березневими,
хай проходять діви
з медальйонами,
хай холонуть в мармур
між колонами,
я тебе жадаю
наготіючу,
вічно вижидаючи
і надіючись
* * *
я збирав тебе з вітражів у каплиці Сен Шапель, з кусків старого золота ікон, з малюнків на побляклих стінах, з голосів жінок, які підходили з-за мурів, з поглядів дівчат, які кохалися над Сеною, – поки ти не ожила поміж лаштунками минулого й сучасного
витри недовір’я це
з погляду дівочого,
змий полуду сумніву,
що тебе наврочив,
з коралевих уст твоїх
дай хоч закропитися,
з дерева любовного
гілкою схилися
* * *
твоя присутність молодила мури, і по білих пальцях веж катедри в Chartres, камінних суглобах захристій – потекли лагідні напіви; а наші відбитки плили потоком і розливалися по шибах, застигаючи на них красками; сонце пересвітлювало на вітражах наші нутрощі, дивилося крізь наші очі з давнини в сьогодні
я позаду усміху
бачу в тобі сумніви,
я позаду погляду
бачу тінь задуми,
красно завінчай себе
квіттям нелукаво,
і надлий з очей своїх
погляду ласкавого
* * *
на покручених камінних сходах у Chambord біліли, ледь видніючи, жінки, що білими ногами обтискали тут коханців; звуки гарфи запліталися в м’яке волосся, пестили тіла; опалені дахи вкривались піхурами веж, викручувались, як тіла закоханих; сліди дворян і королів давно заниділи на камені, тільки під гарячим сонцем холонуть від самотности старезні мури
я тобою давньою
прагну огорнутися,
і прозорим тілом
хочу обвинутися,
щоб струя чутливости
з погляду примруженого
ринула по жилах
в серце перечужене
* * *
ми розсунули роки, що висли поміж нами, і наблизились до себе у Villesavin : в просторих стайнях їхали галопом крізь стіну карети, дишлями вперед, без коней, що давно загрузли в землю; я виводив з давнини дівчат, які ламали льон на терлицях, а на устах ламали сміх; там я відтворив тебе : якою ти колись була, схилена на прялку, пропускаючи крізь пальці нитку; на старих каструлях ще темніли плями твого дотику, а піч, з широкими тяжкими стегнами, чорніла, журячись відсутністю жінок; кругом перепліталися дерева і кущі, як наші невиразні спомини про нас
тут за тебе випив
розпашіле літо,
тут я задихнувся
тіла твого квітами
* * *
з густого дна Луари виставали кам’яні колюмни й арки, на яких хитався замок Chenonceaux; попід арками спливали невиразні відображення шести жінок, які минали тут своє життя, пливли з водою, обплітаючися водоростями; їх тіла видовжувалися в ріці, крізь їх прозорі постаті, крізь їх уста й очиці пропливали золотисті риби; замок цей підносився з ріки красою, як підносилось з часу кохання наше
усміх твій, спочивши
на моїх губах,
постелився м’ятою
і в уста пропах,
а з очей фіялкових,
соромливих вій,
визирали погляди
виквітом надій
* * *
на вершку гори хиталася підвішена під небо Леонардова капличка; недалеко неї небо обривалося і падало блакиттю на дахи Amboise, які ломилися і черепицею текли по мурах; від ріки цідився на балькони вітер і вмивав тіла повішених тут гугенотів, а з Луари виповзали у мішках потоплені й без голосу кричали з-за століть; я відчув твій віддих на своїм лиці – нараз щілинами у баштах проросла трава, а діри в мурах обліпили співом зяблики й синиці
ти мене між ночами
і світанками
оцілила шепотом
і цілунками,
відійдім закохані
і невидані
з місць оцих віддертими
краєвидами
(1 votes, average: 5,00 out of 5)