ПРОЩАННЯ
Твоя рука привітно і тривожно
Метнулася з вагонного вікна.
Не можна крикнуть і почуть не можна
Що на прощання змовила вона.
Кохана, знаю! На перонах станцій
Багато слів за димом понеслась,
Багато слів, не сказаних коханці,
Яких сказать і – чуть не довелось.
Я знаю це, бо в кожному розстанні
Є неповторний, невгамовний біль,
Немов слова її були останні,
Немов вона не вернеться звідтіль.
Даєш, як птиці, вилетіти згадці.
І мучишся, що їй не помогти
Ні в клопотах на дальній пересадці,
Ні в роздумах, яких не знаєш ти.
Кохана, слухай! Чуйно, по-жіночи
Ти вмієш слухать далечінь і ніч, –
І ти почуєш серцем серце ночі
Мій стриманий, невикрутний клич
Я не зійду з двоїстих ліній колій,
Де вже згасає мево голубе,
І в самоті, такій одверто голій,
Безмовно й тужно я зову тебе.
Мої долоні пахнуть ще духами,
Які мені на руки ти злила.
І під казенними чужими подушками
Іще знайду я тінь твого тепла,
І житиму чеканням, доки знов
В ніч вересня, в холодну ніч осінню
З вагонних вікон твій почую зов.
І знов побачу рук коханих помах,
Твоєї шляпки строгої ріжок,
І туфельок, старих моїх знайомих,
Прискорений і звеселілий крок.
Вертайся, люба! Туфельки знайомі
В кімнатах наших знов застукотять,
І от тоді в маленькім нашім домі
Я те скажу, чого не встиг сказать,
Що полетіло за клубками диму,
Що зникло тінню у розливах тьми, –
І почування міру незміриму
Відчуємо і зміряємо ми.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)