ПАМ’ЯТНИК ЛЕСІ УКРАЇНЦІ В САСКАТУНІ
У жовтні 1976 року
в канадському місті Саскатуні
відкрито пам’ятник
Лесі Українці
як дружній дар канадцям
від народу Радянської України.
Ворожі націоналістичні сили
чинили цьому всілякі перешкоди.
Проте вони не змогли завадити
світлому торжеству
Крізь бурями збуджені далі й поборені меридіани,
Крізь гуркоти й стогони штормів і тишу підступної мли,
Крізь круто закручені смерчі й розбурхані океани,
Що гучно на пірси і судна жбурляють важчезні вали, –
До тінявих кленів Канади, на саскатунські поляни,
Як дар найкоштовніший, люди цю ковану бронзу везли,
Цю бронзу, литво благородне вогненних ливарень Уралу,
Цей обраний для п’єдесталу волинських кар’єрів граніт,
Цю постать, посталу зі сплаву любові, натхнення й металу,
Що має ступити за морем на сходи з шліфованих плит,
Як вісниця дружби і миру, на славу Вітчизни тривалу,
На пам’ять трудних, але мужніх, надією сповнених літ.
О бронзо, турботливо зварена! О камені, радісно тесані!
О жінко великого племені творців, трударів і борців!
Вона на граніт свій зведеться, і очі розкриються Лесині,
Й уста її бронзові вимовлять найвищі з найвищих слів.
Мов іскри, черканням сталі об сталь загартовану кресані,
Слова її злинуть у далеч канадських долин і лісів.
Цю даль нечужу поетеса відчує й, радіючи, гляне
На пагорби, трохи подібні до пагорбів краю її,
На росяне поле Альберти, мов гадяцькі доли, духмяне,
На схожі до прип’ятських вири Саскачеванської течії.
Навколо Великої стали по-братньому з’єдналим колом
Вони – юносердні й завзяті, вони – думночолі й старі,
Осяяні сонцем жовтневим, прозорим, ледь-ледь похололим,
Озорені сяйвом Тієї, що стала над ними вгорі, –
І сонячні майва танцюють над встеленим зеленню полем
В своїй неугавній забаві, в дзвінкій променистій ігрі.
Вітай, світлоносна і добра Провіснице великосерда,
Страждальнице, віддана щастю служити високій меті,
У вічність ввійшла ти так просто, так справді по-людськи, так твердо,
Як то й за життя ступала по тернях тяжкої путі,
По димних фабричних кварталах, по тропах поліського смерда,
Вдивляючись в правду й нічого не лякаючись у житті.
Вітай цих людей, що всім серцем чекали твойого приходу,
За тебе боролись, – і часто їм дуже нелегко було,
Нелегко було усувати за перешкодою перешкоду,
Топтати і підступ, і наклеп, долати зненависть і зло
Отих, які важаться зватись іменням твойого народу,
Отих, на яких прокляття за злочин і зраду лягло.
Тепер вони стиснули зуби. Замовкли шаленці й злочинці,
Й глухого прокляття гримаса їм співає й корчить роти.
Себе хай самі проклинають, лютуючи наодинці
В розпалчивій безнадії, на пустирі самоти,
Безсилі вчинки опір грядущій в віки Українці,
Прекрасній, як людяність людства, і видній на всі світи.
Навіки вона піднеслася, ласкава, незборна і сміла,
Посеред широкого лугу, народом врочисто оточеного,
В трагічній і ніжній жіночності свого наболілого тіла,
Сухотами і скорботами мученого і точеного…
Як сонця мигтливі лелітки, над нею музично бриніло
Листя канадського клена, осінню позолоченого.
(3 votes, average: 4,67 out of 5)