ЕПІТАФІОН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ
Нема в світі статку – з мого знай випадку!
Я був і гетьманом, мене звано паном.
Приходить година, а з нею одміна:
Жорстоко я вбитий – поглянув коби ти!
Ніхто з людей смерті не може відперти,
І царська корона не є оборона,
Гетьманська булава у смерті не слава –
Хоругву звиває, бунчук опускає,
Меч, шаблю хапає, на землю кидає.
Ламаються луки, впускаються руки,
Ніхто не устоїть; що хоче, смерть броїть!
Убогий, багатий дають смерті шати.
Недавно обрали, вже смертю скарали.
Чи за мої злості оголено кості?
За всіх оголили! Хай, Христе, б лишили
Мене все ж у раю. З земного я краю,
Прошу, люди милі, лежачи в могилі,
Не ставтесь суворо, лишіть мені слово:
“Йому вічна буде хай пам’ять од люду!”
Іван Брюховецький лежить у цім гробі –
Згадай це сoбі!
Що гріб минаєш –
Я тебе, не ти тут мене дочекаєш.
Як слово добре мовив наді мною –
Оддасть взаємно Господь над тобою.
Лиш сорок і п’ять літ моїх минуло –
До вічності мене вже пригорнуло.
Співай над гробівцем церковну ноту:
“На вічну пам’ять!” – Бог заплатить цноту.
В шістсот у шістдесят і восьмім році
На сьоме червня став на тому боці.
День понеділок янголи послали,
Мене без жалю в нім замордували.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)