І СТАРОМУ ПРИДАСТЬСЯ ШКОЛА (Народная казка)
На славнім Поділю,
Там, де хліб по кілю,
Десь недалеко Чорткова,
Жив кметик заможний,
Статочний, побожний,
Софрон Крутиголова.
Були в него статки
І всякі достатки,
Корови, коні і воли:
Хоть робив триднівку,
Не знав переднівку,
Не бракло хліба ні соли.
Чи будень, чи свято,
Завсе там багато
Накриті стояли столи;
І бідним щось пало,
І на свічку стало
Перед святого Николи.
А були в Софрона
П’ять синів і доня,
Й тішився ними, мов днині,
І в своїй любові
Не важив би крові
Дати з-під серця дитині.
І думав, бувало,
Промишляв немало,
Щоби їм доля готова,
Так що люде з того
Прозвали старого
Ніби в глум: Крутиголова.
І пройшов всі хати
Та й розпіслав свати
До найбагатших в обзори,
І розділив в часті
Синонькам і Насті
Послідні роги з обори.
А всіх роздав з дому,
Лише Гнату свому
Батьківську землю дав в віні,
Щоб собі спочити
І кості зложити
При наймолодшій дитині.
Ой та і жив красно,
Весело і щасно,
Як в квочці середня звіздка;
Син шанував тата,
Любили внучата,
Вигоди несла невістка.
Була мила днина,
Була і гостина,
Як прийшли другії діти,
Був час і спічнути,
В полуднє заснути,
На печі кості нагріти.
Но треба вам знати,
Що Софрон лежати
Не привик в будень ніколи.
Нім ще сонце зійде,
Старий перший вийде,
Робить, як наймит, на поли.
І всім ще до того
В користь сина свого
Давав до праці принуку.
А як ніч настала,
То невістка спала,
А дідо колисав внуку.
І робив щосили,
А достатки плили
До хати Гната росою,
Так що другі діти
Стали завидіти,
Що все йде брату рукою.
А все лиш за тата,
Бо ж то мало Гната
Видів хто з плугом на рілі,
З косою на ниві,
А з серпом при жниві,
З ціпом, віячков в стодолі.
“Ой тату миленький,
Чому ти, бідненький,
Силу так тиряєш в зною? –
Казали раз діти, –
Час би ти спочити,
А ти не маєш спокою.
Лиши братню хату,
Ходи до нас, тату.
Побачиш, як добре ти буде!
Хіба царства з неба
Буде тобі треба,
А нам позавидять люди”.
“Не пійду, діточки,
Не пійду, квіточки,
Мені ту добре у Гната”.
Даремні розради,
Прийшло і до звади,
І діти витягли тата.
І ходить дідина
Від сина до сина,
Щороку до іной стріхи,
І плаче на старість,
Що му бог дав радість
З дітей. Ой плаче з утіхи!
Ай, бо ж то щиренькі,
Діточки миленькі,
А жони їх, жони, о боже!
Ще рік не минає,
Уже прибагає
Кожда для татка, що може.
“До мене, татуню!”
“Ні, до нас, дідуню!
Ходила-м до міста зрана,
Єсть з медом горілка
І пива барилка,
Пиріжки, калач, сметана”.
Дідом радість носить,
А родина просить,
Кожде до своєй рве хати,
Бо где дід в кімнаті,
Там бузьок на хаті,
Слуги не треба наймати.
Но і сила тата
Не з криці зіллята,
А в плузі й криця ся злиже.
На голові сідо,
Корчиться наш дідо
Щодень і ниже, і ниже.
Порохніють кості
І моги – як трості,
А руки – мов вбиті в кайдани.
Дід-зробок маячить,
Но ніхто не дячить
Зробка. Чи правда, краяни?
Не раз прийде з поля
Збіджен, як неволя,
Слабий, негоден, каліка;
Най же му годинку
Дозволить спочинку
Яспідна, люта невістка.
“Татуню, по воду!
Татуню, до броду!
Татуню, помийте миси!
Ідіть дров, татуню!
Колишіть Гануню!
Діду, взяли би тя біси!”
І взявся дідина
Від сина до сина
Ходить, шукає пристани;
І ходить і плачет,
Но ніхто не дячить
Зробка. Чи правда, краяни?
Раз іде з болоня
До доні, а доня:
“Діду, не твоя ту хата!
І я не єдина
У тебе дитина,
Іди си, іди до Гната!”
Крикнула з порога
І з страху небога
Вибігла, сперла ворота;
А дідо знурений,
Мов громом ражений,
Упав, як глина, у плота.
Упав з горя, болю,
Оплакує долю,
Плаче про діти і внуки,
Же му бог на старість
Дав з діточок радість.
Плаче, ай плаче з розпуки!
Надходить дяк з школи,
Стає поневоли,
Шепче щось дідові в ухо,
Шепче, вопрошає;
Що шепче? Бог знає,
Бо шепче тихо і глухо.
Дід взніс взрок на дяка,
І востхнув сарака,
І лізе весельший ко Гнату.
А Гнато все в полі,
А старий поволі
Нишком, тихенько в загату.
І щось там ділає,
І щось там складає,
Слідить очима вокола
І носить до хати.
Що? Нащо? Не знати!
Хіба дяк знає та школа.
Минула година,
Готов дідовина;
І бач, два хлопці із школи
Надходять ко хаті
І в’яжуть в кімнаті
Скриньочку спору на коли.
Помчали, подули,
А коли-сь угнули,
А дідо за ними, каліка,
Як може взмагає,
Сусід поздравляє
Низько, велично, здалека.
Як повінь на ярі,
Як вихор в пожарі,
Бухла вість в селі, на поли,
Що Софрона гроші
Два хлопи на ноші
Ледве занесли до школи.
Вість бухла по хатах,
А в братніх кімнатах
Грижа, мов в пеклі, і звади:
“Ти го гнала з дому!”
“Ай, ти винен тому!
Пропаде праця, пропаде!”
По службі в неділю
Панотець в подвір’ю,
Перед ним людей громада;
П’ять синів і доня
Єднають Софрона
Виродні дітища тата.
“Лиши чужу хату,
Ходи до нас, тату,
Побачиш, як добре ти буде;
Хіба царства з неба
Буде тобі треба –
Нехай не сміються люди!”
“Лишу, діти, лишу,
Но письмо напишу, –
Озвався дідо. – І кажу,
Що тому, хто у себе
Зайде мя, погребе,
Все то, що в скриньці, відкажу”.
“До мене, татуню!”,
“До мене, дідуню!” –
Гудьба завила добрана:
“Єсть з медом горілка
І пива барилка,
Пиріжки, калач, сметана”.
Зашуміли свари,
Мов вихор з-під хмари,
Бо діти рвуться за татом;
Треба було в спілку
Завести тижнівку,
Щоб брата згодити з братом.
І ходить дідина
Від сина до сина,
Щотиждень до іншой стріхи;
Ходить, прибагає,
Що збагне, все має І смієсь тишком з утіхи.
Но прийшла година,
Умер дідовина;
Кому ж честь погребу дана?
Панотцю складають,
Всі ся зажичають
І гребуть діда, як пана.
Погребли старого,
Мов князя самого,
І ставлять столи до ладу,
І гості саджають,
Стипи виправляють
І несуть скриньку в громаду.
І, бач, відчинили,
І очі вліпили,
Мов яструб в гніздо пташине.
Втім, раптом назаді
Сміх бухнув в громаді:
В скриньці – череп’я, каміне…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)