Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові


КОЛИ ПОЕТА ПАБЛЯ НЕРУДИ ВЖЕ НЕМАЄ МІЖ НАМИ

Тебе вже немає між нами, Пабльо,
в ці дні, після цього, як моє життя
розлетілося, мов скринька з помідорами на
дорозі, й крани
крови розкручено на твоїй
батьківщині на те, щоб люди, що носять білі
рукавички мили собі руки в
ній, два дні тому розколото мою
голову і я здивувався, якою
темною, й холодною, й слизькою була моя
кров, мов чорна шовкова
хустина, я носив її на
обличчі зо п’ять хвилин, та представники
влади прийшли й сказали мені її
зняти, цього не вільно, сьогодні ранком я
сидів у вагоні свого
тіла під час, коли воно везло мене, трясучись, на
якусь операцію, про яку я був завтомлений
питати, в червні 1959-го року, в Парижі, я пізнав
дівчину, її звали Оділя, твою землячку, вона,
бувало, сиділа тобі в ногах з іншими
дітьми, слухаючи, як ти їв виноград, виноград
зелений, як карта Чіле, ти говорив поезію й виноградні
зернята, вони чіплялися твоєї бороди й светра на
грудях, вона казала, це мусіло дуже
личити поетові чілійського
винограду носити бороду та пектораль із
чілійських виноградних зернят, я знаю про твою
хату на Чорнім острові, вона із
дерева, із білої сосни, мабуть, було
в ній ще інше дерево, гладке й
тепле, як шкіра дівчини, вовна
в формі овочевих шкір на долівках, ти
ходив рано босим по
них, чешучи пальцями білі
кучері, пальцями білими й кучерявими, як овеча
вовна, ти писав про неї, мені здається, в одній із
своїх книг Од, говорячи про
шкарпетки, як два теплі білі голуб’ята, скло,
зелене й синє, що зайшло слізьми, як дитячі очі,
із велетенськими маленькими вітрильниками, що гойдалися й
підскакували на хвилях океанів та уяви за ним, скойки,
наче вушко цього милого дівчати, в яке я
шептатиму слова кохання цього вечора, ти
збирав їх сам на рівних,
мечоподібних пляжах Чіле, цього
Чіле, що наче рівний меч географії й людства, книжки,
кілька з них мої, які випущено з полиць
твоєї бібліотеки, як кров із жил, пару
тижнів тому, ти залишив їх молодим поетам
Америки в своїй Загальній пісні, так, як свою
хату синдикатам міді, й вугілля, й
салітри в попереднім вірші, хто
знає, чи хата ця ще стоїть, я читав про
неї на Першім пляжі в Сантандері й розповів людям у
Нью-Йорку кілька років пізніше про неї, кілька
років тому я бачив і чув тебе в Нью-
Йорку, з двома друзями й особою, ім’я
якої я не хочу собі
пригадати, ти задихався від своєї поезії, як
я від мого бігу в обідню
пору, й напевно пітнів теж, твій
голос був порожній, як
труна, в яку тебе поклали, ще заки
тебе поклали в неї, брате, брате, брате, брате, брате,
чи пам’ятаєш, як Федеріко летів
над мигдалевими гаями, зодягнений у колір персиків,
і персиковий пух на його щоках терся об
листя, як весняний легіт, ти вже напевно
притулився шокою до його щоки, Пабльо, ходіть,
дивіться, поет Пабльо Неруда мертвий
у Чіле, ходіть, дивіться, поет Пабльо Неруда
мертвий у Чіле, ходіть, дивіться, поет Пабльо
Неруда мертвий у Чіле!

КОЛИ ПОЕТА ПАБЛЯ НЕРУДИ ВЖЕ НЕМАЄ МІЖ НАМИ - ТАРНАВСЬКИЙ ЮРІЙ
«