3. ЧОРНИЙ ПОЛИН

Стоїть
в місті Чорнобилі
саркофаг
(домовина)
України,
подарунок
її старшої сестри
Росії
(тількищо
вибила Україну
по обличчі,
тому така червона
на карті),
тліють у нім
(горять,
аж білі)
кості
могутнього царя
Урану,
з династії Актиноїдів,
є й місце для твоїх,
Україно,
улюблена його наложнице
(“Урано”),
бо завжди
корилася в усьому,
знайдуться й для костей
вірного раба
Богдана,
якщо позбираютъ їх,
бо розкидала Росія,
ніч
(ви не знаєте
української ночі!),
бачить Україна
високо в небі,
над собою
стебло
чорного полину
(чорнобиля),
розмірів комети,
піднесене,
немов мітла,
щоб змести її
з лиця землі,
в залізобетоннім
садку,
в головах
(на самій півночі),
гудутъ
важкі хрущі
атомів,
паруються до несхочу
(почекайте
скільки вилупитъся
на другий рік!),
зі своїх висот
гапляться
на те, що діється внизу
банькаті зорі, байдужі –
минешся, Україно,
й підуть собі
своїми орбітами –
така собі
буденна аварія
в історично-
космічнім русі,
трапляється
чи не кожного сторіччя,
хоче підвестися Україна,
не може –
Росія
сто сорока мільйонів задами
сидить на ній,
крикнула б :
“О, шма, шма, світе!”
та тільки застогнала –
придавила рот
Росія
задом,
від Балтійського моря
до Берінгового,
Чорне море,
чорне золото,
чорнозем,
чорні брови,
чорна доля,
чорний ворон,
Чорнобиль,
мабуть поклав Нестор
стебло чорнобиля
між сторінки,
пишучи твою історію,
Україно,
й забув про нього
(видно любився
в чорнім кольорі
й гіркоті,
тому й писав про тебе –
чорнокнижник!),
твоє майбутнє
чорна пляма,
заплянована
в програмі
червоної партії,
нащадка
чорних сотень,
не синій та жовтий
твої кольори,
а червоний та чорний –
червоний,
це партія,
що тебе мучить,
а чорний,
це твоя доля
від цієї партії,
ти нова
чорна Африка,
Україно,
нові негри,
твої діти!
(тамті вже побіліли)
травень,
Україна
качається по землі,
тримає Чорнобиль,
як розпорене черево,
руками,
радіоактивність,
мов кишки,
лізе крізь пальці,
хохол Романенко
(для Росії!)
розіп’яв
білий халат,
заслоняє її,
щоб не бачив світ,
веселі колгоспники
завзято
орють українську землю
аж димить бідна
(бо для Росії!),
дівчата України
(самі не знають,
хто вони –
“Ну,
діти трудящих.”),
з душами
в сап’янцях
(вічне
наше нещастя –
ота польтавська
м’якість),
танцюють метелиці,
аж мліють,
та не сміють перестати,
доки їм не скажуть
(бо для Росії!),
у славнозвісних
українських садках,
щоб не пасти задніх
(для Росії ж бо!),
й собі знялися
метелиці
вишневого цвіту,
каже хохол Днєпр,
що понесе й радіоактивність
на своїй спині
(таж для Росії!),
носив вже він колись
Катерину,
першу суку
між суками,
ще й полиже
в той самий час
російські зади,
що розляглися
на пісках
вздовж берегів
(випікаються на сонці),
Росія
в розпуці
ломить руки,
що може буде досить
Україні,
стоїть сама-самісінька
Москва,
довкола ні реактора,
така собі
весела вдовичка 6
в віденській опереті
історії,
добре плянували
Мінатоменерго
й КПРС –
усе на зігнуту
спину Києва,
несе ту в’язку
реакторів,
мов хмизу,
малощо не черкаючи
грудьми землі –
звісно,
матір городів руських!
ти
й твої реактори
в руках
партійних партачів,
Україно,
майстрів
лиш перевертатися!
хохол
Міхаїл Уманєц
(може пращур
з Гонтою
кров’ю
ножі поїли
в Умані),
сидить
на своїм ядернім
баштані,
від радости,
що вибився он куди,
уминає
кавуна усмішки,
від вуха до вуха,
аж сік червоний
(марксистський)
тече по бороді
і солов’єм
лящить у вухах
російська мова,
поблизу
(ядерна пасіка),
в залізобетоннім
вулії,
гудуть
люті бджоли
атомів,
хочуть полетіти
в твої поля,
Україно,
виссати життя
з личок
(чашечок)
твоїх дітей,
ще один травень,
під небом сірим
і напухлим,
як лице від зуба,
кінь
з шиєю,
немов п’ятою ногою,
що виростає з землі,
скубе траву,
як тисячу років тому,
квітки
з куценькими косичками
(не мали часу вирости)
примірюють
свої кольори,
як платтячка,
перед дзеркалами в уяві,
в місті Прип’яті
час стоїть,
як велетенське колесо
з парку розваги,
божевільні дерева
нечутно
й дуже повільно,
аж нудно,
рвуть на собі
віти,
пустими вулицями
вітер несе рештки
(сміття)
російської мови,
в Чорнобилі курить
залізобетонний курган,
бісяться внутрі
атоми :
“Почекайте,
ви ще від нас почуєте!”
земле,
не молоком і медом –
отрутою й калом
текуча,
ядерна повіє,
продаєш енергію
всьому Союзові,
ще й Европі!
кажеш,
що тебе силуютъ –
ану, сплети ноги!
в Народичах
вже почалося,
родяться виродки –
під кущами,
як п’яниці після пиятики,
вибльовують свої форми
тіла –
лошата,
вісім ніг кожне,
качата
(не хлюпочуться
між осокою)
з двома головами,
подвійними очима
дивляться на світ
(на північ)
зі скаргою,
грибки
зіщулилися під ялинами,
бояться,
щоб їм не сталося
те саме,
якщо б мали їх –
дрібно билися б
перелякані серденька,
не боїться
лиш партія,
телиться й собі
(для Росії!),
родить партійців
без національних почуттів,
мов немовлята
без кінцівок,
німих мутантів –
не вимовлять ні слова
рідною мовою!
згорблена
ген під Чорнобилем,
з залізобетонним філактерієм,
прикріппеним
(навіки!)
до чола,
кличе Україна :
“О, шма, шма,
світе!”
– п’є коктейль,
не чує!
крізь ніч,
крадеться повз Україну
Японія,
зодягнена
в зоряне кімоно,
одна пола
розвіялась кометою,
зорі від заздрости
відбилися
в прекрасних
скісних очах,
кинула Україні
чорну хризантему,
щоб зронила на неї
росину сльози,
на тему для гайку
на ранок,
та лиш розкрилася
(востаннє)
рука України,
смертельно білою
хризантемою
лягла побіч чорної
(на тему для гайку
на ранок!),
на ранок,
чути звук пазурів
на бруку,
неначе нігтів
на склі
(мороз іде під шкірою) –
пробіг скажений
(атомний)
чорнобильський пес
(бігав подібний
картинами Буньюеля) –
в горлі харчання,
як у передсмертній
агонії,
очі страшні,
в більмах,
чорна солома
віхтями
стирчить з-поміж ребер,
немов між кроквами
покинутих клунь,
точкою зникає
у степу часу –
майбутнім України,
де мріють
її могили
(в них почалася,
в них і скінчиться!),
ходять ізотопи
йод і цезій
по світі,
перехиляються
через тини границь,
заглядають
народам в душі,
питається йод
цезія :
“Де будемо вікувати?”
– “Де партія
ставиться до нас тепло,
де нарід
не має найменшого голосу –
на Україні,
будемо вікувати,
брате,
й покінчимо з нею
раз назавжди!”
суне з півночі
процесія,
РПЦ
і КПРС,
хохол Денисенко
(не філарет!)
в тилу,
пасе задніх –
там для хохла місце
(бо для Росії!),
блищать хрести
й ордени,
мішається теологія
з марксизмом,
хоронять тебе,
Україно,
покладуть
у чорнобильський храм,
подарунок Росії
(заплата
за Михайлівський собор),
лежатимеш у нім
вічно,
блиматимуть
по твоїй душі
графітові свічки,
“Вічную пам’ять”
співатимуть тобі
баси атомів
(ти ж любила басів –
ще Берліоз
любувався твоїми!),
злиняє пам’ять по тобі,
як напис твоєю мовою,
пусткою зяятиме
твій простір,
вітер
гратиметься піском,
мов рідким
сивим волоссям
на голові трупа,
там де колись вився
смолисто
твій чорнозем,
лиш гіркий смак,
немов від полину,
залишиться по тобі
на сторінках історії,
і в заокеанських бібліотеках
згадки про тебе
колихатимуться,
мов водорості
на дні моря.

(3 votes, average: 3,33 out of 5)