СВІТАНОК
Гукнув у праліс Пракий –
І там, де луни упали,
Здавалось, галяви стали,-
Могутній голос такий!
Кремезні люди гудуть
У пущах-нетрах без міри.
По древах – кремінь сокири,
Загусла рідшає муть.
Дажбог розжарив блакить.
Дзвенить малеча з колиби.
Пройшли Ярило і Либедь,-
Повів Яр-бог, щоб ярить.
Урвався ліс, бо – ріка,
Не дно, мабуть, а провалля.
Дніпро. Скажи ще з оддалля –
“То лев реве та рика”.
А гори – пагори ці –
Для сили, ліпоти й слави.
Дива – ті видива, з’яви
І сни горі та ріці!
Повідав, повів – “отам
Стогрудо дихає море”:
Ти брам не знаєш, просторе,
Навкруг одкритий вітрам!
Ти, вітре, браму зустрів?
Ти, брате, був на воротях?-
Тут простір тільки та протяг
Усіх стрибожих вітрів!
О, так, воно не одно,-
Два неба, Боже, у тебе:
З блакиті – синяви небо
І небо – зелен-вино!
Дажбоже неба й землі,
Вседобра в тебе десниця! –
Та тільки звідки та птиця,
Ті дивні клики у млі?
Благословляєш на світ,
На сході смуга рожева,-
Нащо ж той глас “вверхи древа”
Той темний клекіт із віт?!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Казкові вимисли це? –
Уся батьківщина-казка,
Болюча, люба і жаска,
Вогонь – у серце й лице!
(3 votes, average: 3,00 out of 5)