СВІТИЧІ
(Світлиця. Перед прочиненим вікном сидить правник Михайло Жученко й читає “Колокол”, отриманий з Англії через Одесу. Надворі соняшно, весело щебечуть горобці, пелюстки розцвічених вишень залітають у кімнату. Перегодя, відхлилившись назад у кріслі, сам до себе в задумі виголошує монолог).
Ж у ч е н к о
Свінуло сонцем з Англії хмурної!
Неначе благовіст, лунає Дзвін.
Опам’ятавшись, Герценові друзі
Надрукували з Києва листа.
Колишній братчик, мудрий Костомара
Заговорив про Україну знов.
Лунає гучно дзвін республіканський!
Немов з могили, знову устають
Святі борці Кирило і Методій.
Але й лютує ж хижий Петербург!
Недарма й назву деспота-царя,
Що розпинав сердешну Україну,
Той город носить. Ставши в болота,
Протнувши палями кістки козацькі,
Що загатили Ладогу й Неву,
Петрове твориво, як звір, жирує.
Укази ринуть, наче з рукава,
Летять із трону царські заборони,
Не сміє слово красне Кобзаря,
Народу нашого чудове слово,
Широкосяжний, херувимський спів,
Іти у світ, народи просвіщати.
Замок московський заклепив уста…
(Заходить служниця й тихо повідомляє про приїзд гостей. Жученко схвально киває головою).
Проси гостей до нашої господи!
(Устає з крісла і йде до дверей. Заходять Олександр Кониський та Єлизавета Скоропадська-Милорадович).
Ж у ч е н к о
Вітаю вас, киянине й полтавко,
На Слобожанщині… Прошу сюди!
Будь ласка, на канапу… Натомились?
Дорога довга. Прикрі поїзди…
К о н и с ь к и й
Сказавши в тон, різниця невелика
Між поїздами і волами. Пруть
І перші, й другі… ніби черепахи!
М и л о р а д о в и ч
Та наші коні швидші від машин.
Куди моторам до гнідих полтавських!
К о н и с ь к и й
До рисаків черкаських вороних!
Ж у ч е н к о
Чи до крилатих румаків херсонських!
К о н и с ь к и й
Що ж, коні є… Подбаймо про мечі
Або шаблі…
М и л о р а д о в и ч
І з головою в битву!
Ж у ч е н к о
Та поки тітка нам команду дасть,
Я пропоную підкріпитись чаєм.
(Дає знак служниці, що саме внесла чайник, чашки, блюдця, варення й т. п. Усі пересідають до столу в їдальні).
М и л о р а д о в и ч
Гаразд, комонники. Анум, навскач
На мереф’янські з вишень конфітури!
(Сідають за стіл і чаюють).
Якщо команду я вже віддала,
Прошу уклінно, найдорожчий госте,
Розказуйте про заходи киян.
К о н и с ь к и й
Громада наша радилась… Усі ми
За те, що годі потурати злу.
Не вся Вкраїна у неволі царській!
Ще ж є й на Заході така земля,
Де наші люди здавна копошаться.
Споконвіків живе Галичина…
Австрійський лад у рукавичках душить –
Не так, як хижий суздальський ведмідь!
А, як відомо, тиск від рукавичок
Багато менший, ніж від пазурів.
Ж у ч е н к о
Ха-ха! Ха-ха! Обоє – все ж рябоє!
К о н и с ь к и й
Що не кажіть, існує parlement,
Бодай уявна тінь демократії
Із Відня погук права подає.
Крім того, знайте, що і руська мова,
Така ж, як наша українська річ,
Лунає в школах. Не один часопис
Дивує світ. Ростуть, ростуть гуртки –
Немов гриби по грозянистій зливі.
Що не кажіть – не те, не те, що в нас…
Ж у ч е н к о
Звичайно, є різниця поміж лисом
І ведмедем, дарма що хижаки.
Погоджусь, мисливця лис не вкусить,
А от ведмідь задушить – і капут!
М и л о р а д о в и ч
Різниця – так. В Європі йде на краще.
Парламент, партії, цехи, права…
Жінки – також гуртуються. Європа –
Це не московська Азія…
Ж у ч е н к о
(поквапно)
Батий
Реве у жилах кожного москвина.
Волокодамська дич!
М и л о р а д о в и ч
Мій чоловік,
Дарма що сербин, марив Петербургом.
І добрий муж, а перся до царя!
Ж у ч е н к о
Недарма й дід його, Милорадович,
Козацьку Січ завзято руйнував.
Текелій сам, як знаєте, представив
Його й себе цариці до награди –
І вольні землі наших козаків
Обоїм їм віддали. Що ж, недалеко
Із яблунь яблука скотилися.
М и л о р а д о в и ч
Покійний муж був трохи русояпом…
На школи – ще давав, на книжку – ні!
Ж у ч е н к о
Бо в царській школі славили царицю.
Немов Пречисту. Честили царів…
Чого ви, тітко, Настею не стали?
Не веретено – грала б булава
В метких руках прудкої гетьманівни.
К о н и с ь к и й
Хоч Скоропадський полохливий був,
Та добрий чоловік. Гуманний гетьман.
М и л о р а д о в и ч
Я вдячна вам, добродію, за те,
Що за мого прапредка заступились.
А мій племінник майже виграв бій.
(Іронічно поглядає на Жученка).
Ж у ч е н к о
Бій можна виграти – війну програти…
Пробачте, вашу розповідь про Львів
Ми перервали. Пане Олександре…
К о н и с ь к и й
Тепер про Київ… Наші громадяни –
Старицький, Рильський, Косач, Антонович
І Драгоманів, спритний молодець,
Надзвичай здібний, запальний професор,
Та інші друзі – прийняли достоту
Мою програму. Пильчик наполіг,
Щоб княжий Львів став епіцентром руху.
Зберем пожертви та й передамо
Для товариства, що придбає дім,
Друкарню заснує. І заговорить
Народне слово – Квіти й Кобзаря –
Ще ширше, вище й краще за “Основу”.
Всеукраїнський орган заснуєм!
Наш добрий почин приймуть галичани.
Отець Качала там веде перед,
А з ним і бойки, й лемки, й буковинці.
Ж у ч е н к о
Я за священників, та сторонюсь
Попів і ксьондзів. Кажуть, недарма
Мій предок Жук трьом голови відтяв,
Бо замикали, з прийшлими ляхами,
Церкви – в костьоли гнали русинів…
М и л о р а д о в и ч
(Користуючись нагодою, пускає шпильку).
Страшний твій предок, небоже палкий,
А мій прародич був, либонь, гуманний.
(Вдячно поглядає на Кониського).
Ж у ч е н к о
Та й маємо московський гуманізм –
Женуть у тюрми, душать рідне слово…
К о н и с ь к и й
Дозвольте… В грубці бережімо жар,
Щоб не розходилась у світ пожежа.
Отець Качала – мудрий чоловік.
Ми з ним не раз у Львові розмовляли.
Готов узятися й підняти люд,
Галичину поставити на ноги.
І церква й віра – це приватні справи.
Нехай присвітить Україна всім –
Ген від Берестя до Кубані й Дону
Чи від Одеси ген по Стародуб.
Нам треба світичів!
Ж у ч е н к о
Люблю вас, друже! Золоті слова
Течуть із уст новітнього поета.
К о н и с ь к и й
Я щиро дякую. Мої слова прості,
Думки звичайні, взяті на потребу.
Якщо не можна в Києві рости,
Зростаймо вгору в галицькому Львові!
Я вірю в успіх. Парляментаризм
Нової Австрії дає нагоду.
Зуміймо взяти хоч якісь права!
Тим часом люд наш темний просвітиться
І нам додасть нових провідників.
Зернина, вкинута в родючу землю,
Стеблом угору йде і колосок
Із молочком назовні викидає.
А там незчуєшся, як урожай
Настане час у засіки збирати.
Я вірю в успіх!
Ж у ч е н к о
На таку мету
Я жертвую відразу дев’ять тисяч.
М и л о р а д о в и ч
І я щось дам. Хоч спадок незначний
Мені дістався по відході мужа,
Я не лишуся у хвості.
Ж у ч е н к о
Гаразд!..
Чи не могли б ми вийти прогулятись.
Мої черешні рясно зацвіли.
Ходімо в сад! Хай харківська весна
Ваш добрий почин квітами вітає.
К о н и с ь к и й
(Замиловано дивиться у вікно).
Вишневий цвіт – і соковитий плід.
Закличний гук – і збудиться нарід.
Як гарно тут! Як ясно сонце світить!
М и л о р а д о в и ч
Ходімо в сад! Хай Бог благословить
Ваш добрий почин, пане Олександре…
(Усі троє виходять на веранду. Милорадович питає Жученка про його дружину, а він: “Та вона ж у Полтаві, поїхала відвідати батьків”).
К о н и с ь к и й
Ходімо в сад! У всенародний сад.
Лише вперед – не микаймось назад.
Як ясно сонце в Україну світить!
Можливо, й Доля світичів помітить.
Едмонтон, 1984.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)