1943
І
Я мимохіть, заціплював уста
Окрай Дніпра, на лівім узбережжі:
В міцних обіймах дикої пожежі
Палали ниви, села і міста.
Вставала диму течія густа
І вихрувала в синьому безмежжі.
Ставних будов розгойдуючи вежі,
Кипіла громом гнівна висота.
І я ридав: “Пекельної покари
Ми заслужили в Господа свого,
Що нам космічні насилає вдари.
За що, скажіть?” Та лиш бурхав вогонь
І – мов глуха до голосу мого –
Мовчала даль полтавської Сагари.
ІІ
Мовчала даль полтавської Сагари
І попелищем зяяла пустим,
А ми на захід крізь пожарів дим
Тікали в горі під багряні хмари.
І хоч навкруг стрічали нас примари,
Черства шкуринка і нерідний дім,
Ніхто не хтів, щоб тілом молодим
Гноїли льох червоні яничари.
Приречення? Недолю навісну
Для нас дано, бо в битвах Україну
Роздерто навхрест, наче дичину.
Трагедія? Та ледве половину
Вона вмістить того, що без упину,
Як жебраки, йдемо на чужину.
ІІІ
Як жебраки, йдемо на чужину,
Немов безбатченки, бредем по світу;
Серед чужих не звідавши привіту,
Зневаги дань приймаємо страшну.
Готичний Захід, щедрий на луну,
Вабливо манить гранями граніту,
Та ми не згубимо того магніту,
Що тягне нас у рідну сторону!
Вона лежить, голублячи до себе
Суворий Понт, нескорений Кавказ,
І заворожує блакиттю неба.
О земле рідна, пам’ятай про нас.
Ще вдарить грім і в пожаданий час
Ми, як герої, вернемось до тебе.
ІV
Ми, як герої, вернемось до тебе,
Прарідна земле засланих батьків,
Відродим славу давніх козаків
На голім тлі пекельного вертепу.
І хай кленуть поновлену халепу
І гублять пруття рваних личаків, –
За Стародуб відкинем хижаків
Ми, споконправні спадкоємці степу.
Надійде правда. Грізнолика мста
Віднайде ціль. Веселкою ясною
Зведеться воля, гнівна і проста.
І я тоді згадаю, після бою,
Той день, коли – розчахнутий журбою –
Я мимохіть заціплював уста.
1944
(1 votes, average: 5,00 out of 5)