1933
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І в поле повз худий селюк
Шукати мерзлу картоплинку,
До міста ліз на голий брук
Сльозами виблагань хлібинку,
Бодай окраєць глевтяка
Із того зерна, що забрала
Московська, демонська рука,
Батьків погнавши за урали.
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І никли, як мухи сухі восени,
Врожайних ланів хліборобські сини.
А зерно за море, як ріки, текло,
Коли вимирало голодне село.
А Сталін стояв на трибуні в Кремлі,
Рокуючи скін українській землі.
О Боже! Чого ж тоді не гасив
Московського блиску жахної коси?
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І з пальців падало перо
Творців надхненних, незрівнянних:
Віками плекане добро
Втрачав нарід, увесь у ранах.
Коли, ув’язнені, від куль
Великі гинули поети,
Кричав москаль: “Ти ноль і нуль!”
Де ж ти дівався, Боже? Де ти?
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І пензлі славетних митців
Стікали на фарбою – кров’ю,
Коли із Москви посланці
Шмигали по всьому Дніпров’ю.
Чого ж тоді слову Христа
Не став ти захисником, Боже?
Твоя Всемогута свята
Негоже мовчала, негоже!
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І в порох падали хрести
З церков озорених, прадавніх;
Лились ридання з темноти
В сльозами виповнені плавні.
Коли стрічав Великий Луг
Московське кодло зловороже,
Повстання ширячи навкруг,
Чи помагав ти, славний Боже?
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Заглядала у вічі.
І тепер заглядає мара
Людовбивць на чорнобильську ниву…
Україна – у гніві Дніпра,
В бурунах чорномороського гніву –
Клекотить, виростає, встає
За спадкове, прапредківське право.
Зустрічай визволення своє,
Вільнолюбна прийдешня державо!
Тридцять третя весна
У двадцятім сторіччі
До людей, навісна,
Ще загляне у вічі.
Київ, 1943; доповнення – 1986.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)