ЕЛЕГІЯ НА ЧЕСТЬ ЙОАНА ВИСЛОЦЬКОГО, ШАНУВАЛЬНИКА МУЗ, ГІДНОГО ХВАЛИ УЧНЯ
З латинської мови переклав А. О. Содомора
Рад я праці твоїй, найдорожчий мій Іоане,
Рад я, що горнишся так до велемудрих богинь.
Тішить мене твоя хіть здобувати стрімкі верхогір’я,
Плином цілющих джерел зрошувать губи сухі,
Лавр споглядати рясний, що буяє в зелені вічно,
Й ріки, що сплесками хвиль муз повітати спішать.
Рад я, що в пробах пера ти віршем своїм медоплинним
Просиш тих муз осяйних дати натхнення тобі.
Хай же ведеться тому, хто їм, дев’ятьом пієрідам,
Ревно служити почав на заохоту мою.
Ждуть нетерпляче тебе вже Беллерофонтові коні,
Вже джерелом гомінким б’є живодайна вода,
Вже зеленіє Парнас, вже гай Дельфійський сміється,
Листом дафнійським блищить, славним убором своїм.
Діви кастильські святі навперейми, в суперництві рівнім
В’ють, ніжнорукі, тобі пишний лавровий вінець.
Щоб на твоєму чолі заяскріла Фебова зелень,
Щоб за старання свої гідну відзнаку ти мав.
Вже лавроносні ліси тобі шелестом тихо вторують,
Вже на Корейських верхах славний озвався потік,
Сам Аполлон плектровладний дає тобі ліру коштовну
Сам же він в руку твою плектр укладає грімкий;
З повного рогу свого щедролюбна Достача вділяє
Щонайсолодших пісень, повнить натхненням тебе.
Тож розвивай свій почин, озивайся на поклик священний,
Всім пориванням святим віжки вільніш попусти –
Й ставши на взгір’ї крутім, зневажатимеш люд, що в низинах
Бесіди вбогі снує все про марниці свої.
Бо ж глибиною чуття природа тебе наділила
Й мову добірну твою з медом пахучим ріднить.
Прусського люду бої оспівав же ти повноголосо,
Хоч тії грізні бої гідні Гомерових сурм.
Пильним же в праці тій будь, у мистецтві не схиб ні на волос,
Щоб ані плямки ніде твір величавий не мав:
Як благородне чоло й од маленьких бородавок тратить
Поваб свій весь, так і твір – од незначних навіть хиб.
То й не соромсь по складах відміряти свій вірш і на пальцях
Може в десятий вже раз вивірить розмір його.
Так і роби й не зважай на поговір злобного люду,
Бо звинуватить у брехні навіть святого той люд.
Він посягає всякчас на кожен твій помисел новий,
Лиш би згасити в душі запал до світлих занять;
Хибить, однак, бо признання співців – священне віщати:
В кожному звуці струни – правди вагоме зерно.
Витвір свій красний химерним убором поет прикриває,
Тож, хто душею сліпий, той і не сприйме його.
Вчення своє, щоб в усіх на виду не приїлось, не зблякло,
Десь в потаємний куток радо ховає співець.
Справді ж миліше нам те, що знаходим не так на поверхні,
Як у глибинах землі, потом зросивши чоло.
Звабніший золота блиск, чим глибше воно залягає,
Перлам ціни додає моря Червоного дно.
По чорнохмарій сльоті, по страшній громовиці миліше
Сонце всміхається нам з-понад ефірних висот.
Ось і вшановуй тому, я прошу тебе, сестер пророчих,
До величавих богів щиросердечно молись.
На верхогір’я стрімкі частіш піднімайся, де плещуть
Чистим відлунням довкіл чистої діви пісні.
Світлий душею, мов сніг, забирайся до справжньої праці:
В ній лиш одкриєш, повір, істини обрис чіткий.
Тільки тоді круг чола лавроносний вінець обів’ється,
Гордістю й сяйвом тоді будеш для краю свого.
Жниво таке вже буйне ти збереш із Кірейського долу,
Що й не зрівняються з ним жовтого Тагу дари.
Хай од тієї мети вже ніщо тебе ввік не одверне,
Ширші все в леті своїм обрії ти спізнавай.
Може й, натомиш крило, над землею звившись уперше,
Все ж то легкою стає праця, що в звичку ввійшла.
Навіть залізо, бува, хоч і грубе, в щоденнім ужитку
Зблискує так, що при нім губиться й срібла краса.
Так, бува, й іскра мала спопелить золотистую ниву,
Так і палаци стрімкі в попіл оберне вона.
Гострого ж зору твого хай не втомлює нерв надто ніжний,
Хай і до примх живота завжди глухим буде вірш.
Словом останнім, однак, свою пісню пора вже вінчати,
Вже я повіддям тугим буйних Камен зупиню.
Хай же за щедрість похвал, що всякчас від тебе приймаю,
Дзвоном немовкнучих струн Музи віддячать тобі.
Нині по праву вже й ти, хто про війну так гучно співає,
Славний лавровий вінок, гордість поетів, одінь.
В чім бо ти мій бачиш успіх, у тому й твоя полягає
Слава, й нові ще пісні роблять Вислоцькому честь. Р
адо прийми ж і мою невигадливу пісню, Йоане,
Пісню, в своїй простоті схожу з сарматським селом,
Пісню, яку ось тепер моє серце мені підказало
Й, вмить підхопивши її, прудко списала рука.
(3 votes, average: 3,67 out of 5)