ПТАШИНА ЕЛЕГІЯ
із нас одні лиш діти
найближчі до пташок
і янголів брати
вони й літати ще не розучились
ще пурхають нівроку
ще в їхніх голосах відчутне щебетання
ти ж пам’ятаєш загадкову пристрасть
усіх дітей: померлих пташечок
у землю заривати й лаштувати
благенький хрестик пташці в узголів’ї
(немовби в грудочці замерзлої пташини
вони свою пташиність вже хоронять)
а пригадай розширені зіниці
і ті – напів’обличчя – очі повні туску
за пташкою – чи ж не тоді в дітей
вщухає шал жорстокості – і ніжність
раптово й млосно впорскується в те
що звем душею – ось найвища мить
коли із янгола людина постає
найдосконаліша. . . . . . . . . .
спитайся друзів а тоді й вони
хай розпитають і тоді на диво
ти усвідомиш скільки на землі
пташиних могилок дитячими руками
насипаних а себто – скільки в світі
заповідалось ніжності!.. скажи-но
куди дівається вона? чом не росте із нами?
чом – кожному – лиш раз
і лиш по жменьці вділено душі
адже всі мулярі – ці мешканці хребтів –
уперто нам вивищують кістки
все вище й вище серце підіймають
(немов би серце бачитиме далі)
лиш цей з роками невситимий сум –
безмежний сум з дитячими очима
що заповзає в нас – повільно але вперто
нам заступає вивітрілу душу –
поповнює Її розріджує – й вже сам
володарює тихими серцями
усе сумнішу душу залишаєм
у спадок по собі
самотніші й смутніші
приходять покоління
людей
пташок
дерев
20 квітня 1992, травень 1994, 2 січня 1995
(1 votes, average: 5,00 out of 5)