СТИХІЙНА РАДІСТЬ
Їх дві сестри.
Одна – сміється,
А очі снують проміння в чорну воду,
Наче сонце у весняну повінь.
Така задумлива глибінь аж сяє.
Вона мене так обнимає,
Як теплий май плодючим соком.
А друга, як огонь сірчаний,
То палить, то чадить ночами,
А голова моя в саду кошмарів бродить,
Ступає по чорнильних ріках босими ногами.
То з блискавичних мрій земного битія
Немов граната рветься в пил космичний.
Затріпотав і стих в агонії метелик –
Моя душа.
Тепер дивлюся збоку, із німої тиші.
Само чорняве,
Краватка з червоного оксамиту,
Як земляний маленький павучок,
(Його побачив я весною…)
Розломані і пругкі ноженята…
А голова кругом пішла, як вир.
Здається упаду, в нестямі,
Як на дибу.
А часом знов любов моя ранкова
За голову так лагідно бере
Такі коралі на устах несе,
Що забуваю геть про все,
Тільки звивається змія
Десь там під серцем –
(А може хто лебіжим пухом гладить –
І сам не розберу), –
Бо то любов моя.
У пригорщі свої маленькі
Бере моє велике серце,
Що б’ється мов жива червона рана.
(Вже гоїлась – вразили).
Бере в свої маленькі рученята
Моє велике серце
І несе куди хоче.
Це другая сестра.
Тоді до першої іду
В обійми вогкі, мов на зелений берег,
Де м’ята пахне і п’янить,
І незабудка з мулу.
Теплом росте і мліє, –
Таке сире і мягке тіло,
Що тане навіть тінь,
Аби поглянула з-під вій махрових.
Тоді моя любов ранкова,
Приносить нам троянди кров,
Як уст дихання безсоромне.
І троє ми разом
Цвітем в одній постелі,
І ніздрі роздимаються у спазмах поцілунків,
Як весняні вітрила,
І серце у вогні
Мов жертовник пала.
Було їх дві сестри.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)