СОВІСТЬ
Екран, мов зів’ялий папір похоронки,
закліпав холодним промінням і згас.
Горять уже люстри. Кінець кінохроніки…
Чого зажурився, товаришу Ганс?
Чого ти сидиш наодиці із залом,
чому проклинаєш себе – не когось?
Ударило в серце проміння іржаве
і раною спомину вмить запеклось.
Товаришу Ганс, ти стріляв у повітря.
Та плачуть зіниці твої голубі.
І просять, благають зіниці: “Повірте,
повірте, братове, мені, як собі!”
Ми віримо: цілився ти мимо серця,
не виконав ти бузувірський наказ.
Ти поруч слухняні твої односельці
прицільно стріляти, товаришу Ганс.
Стріляли у жертву, щоб жити і жерти,
стріляли у зболену совість твою.
І сам ти, невтішний товаришу, – жертва,
якій не судилось упасти в бою.
Ти міг би послати розпачливу кулю
не просто в повітря, а вбивці у лоб.
Ти глянув би смерті в зіниці округлі,
і вибору в тебе тоді не було б.
Та поруч вишнево гойдалися віти,
кувала зозуля. Живеться лиш раз…
Ти вцілив мимо. Це все, що зумів ти.
Ти вижив… Ти вибрав, товаришу Ганс!
У кого стріляти? Убивців багато.
І що там один, коли жертва – народ?
Товаришу Ганс, не дивись винувато.
Нас Тельман вітає залізним “Rot Front!”
Підводиться жертва у рамці екрана,
і спомин проміння іржавим пече.
Genosse! Товаришу! Совість – як рана.
Я вірю… Зіприся мені на плече.
(3 votes, average: 2,33 out of 5)