ВОГНИЩЕ

Перед самим світанком це було.
Гнув сон мене, як вітер гне стебло.

Дрімота золота, немов живиця,
Метеликом думок зліпила крильця;

Я похилився на свої рядки;
Перо затерпло й виковзло з руки;

На очі впало недосяжне мрево
Повік; і засвітилось опалево

Все надовкруг; і літери малі
Заворушились, ніби муравлі,

Почварами повстали на папері…
Втім, хтось постукав лагідно у двері.

Хто б міг прийти в осінню непогідь
На досвітку? Я відчинив: – Зайдіть.

Це був юнак. Обличчя мов знайоме,
Затемнене від скорбності чи втоми.

Окрайні місяця – з-під чорних вій,
Невкірність у статурі молодій.

Він простромив мене болящим зором,
Немов сказав: “Не впізнаєш?.. А сором!”

Гіркотний щем у кров мою проник,
Та не згадав я, хто цей молодик.

Стояли мовчки ми серед кімнати –
Час привітатися або сконати!

Я руку простягнув і ждав, що гість
Мені цим добрим жестом одповість.

Але незрушним був юнак, мов брила.
Докірлива печаль в очах світила.

Неприйнята рука. Презирства грань.
Аж ні. Він раптом одвернувсь: “Поглянь!”

Зап’ястя, ніби скойки ті в лушпині,
Колючим дротом скручені на спині!

Я кинувся скривавлені вузли
Розв’язувати… З кого, де й коли

Я вже знімав оці катівські скрути?!
Це брат! Мій брат! О, як я міг забути!

Все пригадалось. – Петре мій, це ти!
Прости, що не впізнав тебе, прости!

А дріт, що я розсотував квапливо,
Був безкінечним і твердим на диво.

“Ти вийми серце – на його вогні
Він буде гнутись”, – брат сказав мені.

Так я вчинив. І справді, кінчик дроту
Пом’як, зачувши жил моїх жароту.

Я розпочав звивати перстінець
Навколо серця із пручких кілець.

А потім щось, немов гніздо пташати,
З колючок лютих стало виникати.

Тремтіло в ньому серце, як пискля.
Втім, обід став подібним до руля.

А далі вже в автомобільну шину
Сталеву я намовтував шипшину.

Кров цебеніла з порваних долонь,
А серце в звоях билось, як вогонь

Під купами сирого ріща б’ється.
І жаль мені було малого серця,

Хоч пустка в грудях нудила мене,
Звивав я далі коло дротяне.

Воно росло стовпом все вище й вище –
Не мав кінця ненависний дротище!

Коли, нарешті, я цілком знеміг,
Покрученого дроття темний стіг

Переді мною воздвигався; в ньому,
В самому тлі кільчастого огрому,

Мого сердечка бідний пломінь чах,
Мов іскорка під горами в кущах.

Помітив я, що розійшлися стіни,
Що скирта дроту вища од раїни,

Що десь на полі опинились ми,
Оточені ледь зримими людьми.

Брат скинув сам із рук останні звитки
Іржавої, та ще міцної нитки.

– Що ж буде, – я злякався, – брате мій,
Не спалить серце тих залізних змій!

Рятуй мене! Душа болить, як рана,
І тут померти можу я до рана!

Був голос брата повен доброти:
“Не в силі я тобі допомогти!

Якщо ж у тебе серце – не онуча,
Згорить на ньому ця гора колюча.

Якщо в твоїй душі вгніздився ляк,
Ти зникнеш у темнотах, як світляк,

Що прагнув розігнати тьму, одначе
В ній лиш плекав єство своє хробаче.

Чого жадаєш? З болісних тенет
Не звільнишся, допоки ти поет.

Хто вибрав сам собі в житті дорогу
Палющу, вкриту гостряками глогу,

Пройти повинен сміливо по ній,
Бо щастя – тільки в долі вогняній!

Ти написав колись на домовині
Свою дитячу клятву, чи ж донині

Забулось те, що так тебе пекло?
Згадай! Вже квітло звільнене село,

А батько наш розкопував могили,
Все ще не вірячи, що сина вбили.

Він під землею розшукав мене,
Пізнав сорочку, полотно лляне,

По вишивці пізнав свою дитину,
Затоптану гестапівцями в глину.

Він змив з мого чола сльозами твань,
Благаючи: “Встань, мій синочку, встань!”

Він на руках мене виносив з ями
І плакав, ніби в дзвони бив, з нестями.

І наша мати впала, як зола,
На шлях під фіру, що мене везла.

Тоді ж і ти, вмираючи з розпуки,
Розв’язував мені пробиті руки

Та все боявся, щоб колюча в’язь
У мертве тіло знову не вп’ялась.

Труну мені робили ви в стодолі,
Тоді почув ти вперше голос долі, –

Писав на віку, плачучим тихцем,
Свій перший вірш столярським олівцем.

Тоді ти кредо вистраждав найвище –
Поклявся йти за брата на кострище!”

Він говорив, а дріт, як та смола,
Від серця розгорявся спроквола.

Кружляли дзиндри між колких волокон,
І полум’ям гримів сталевий кокон.

Бескид колюччя вгору підростав;
Почервоніло небо, наче став,

Залитий кров’ю; сплутаний дротяра
Палав, світив, іскрився, як тіара

На голові злобливого ченця,
Що дріт снував і спалював серця.

Великий інквізитор наді мною,
Здавалося, стояв, а стороною

Ходили тіні, скавуліли пси;
Молитву я згадав: “Єжи єси…”

Та ні – нема! – молитися не буду,
Я не підсудний, я – натхненний суду!

“За смерть мою ти відостить хотів, –
Сказав Петро, – але моїх катів

Не бачив – ось вони тут перед нами,
Пани німецькі з нашими панами”.

Неждано ватра освітлила тих,
Що надовкруг були. І я застиг!

На людських туловиськах вовчі писки, –
Зубасті упирі та василіски.

Їх знав Петро: “Он той – очатка злі,
Круг пащі – ікла, наче вухналі,

А ручки білі в шерсті червонястій
І ніжний, добрий, рохкаючий настрій, –

Гендляр статечний і поважний кат –
Стріляв, спихав убитих з естакад,

Колов, затягував на горлі шворку –
Тепер він має ресторан з Нью-Йорку.

А цей, що вирячився, як бульдог,
Любив співати завжди: “З нами бог!” –

Виводячи на муки чи на страту
Нещасну жертву. Повен маєстату

Пруссацького, хоч з плоті – малорос,
Цей варвар був страшніш од барбарос!

Він, душу вдосконаливши на зраді,
Тепер веде парафію в Канаді;

Духовний пастир під єпітрахиль
Ховає рук своїх криваву цвіль;

Святиться в проповіднях катехита
Любов братерська, людяність одкрита;

До сповіді він закликає всіх,
Бо їсти м’ясо в піст – великий гріх,

А ближньому перекусити вену
Та випити із нього кров черелену –

Це можна, звісно, тільки так, аби
Про це не знали божії раби!

А цей, таємний шуцман, вовкулака,
Перевертень з душею, мов клоака,

Продав мене фашистам у тюрму
За те лишень, що вірили йому.

Він синьо-жовтої породи й крові,
Тепер пости займає гонорові

В тих урядах, що на землі чужій
Готують Україні зашморг свій.

А той, що так вишкірює пащеку,
Втік із війни в свою бібліотеку,

Баварський граф із прізвищем на “von”,
Тепер він учить, що таке закон,

Муж університетський – вуж плямистий,
Його не зловить на брехні й нечистий,

Він бідним роздає майно своє
І за свободу слова обстає;

А в ті часи він знав одне лиш право –
У тім’я кулю! – Браво, доктор, браво!

А той, поглянь, що на гієну схож,
Тепер вельможа посеред вельмож:

Заводи, танки, танкери, стигмати
Біржовиків, тюремні каземати,

Де мафіозо, взятий ніби в жарт
Під стражу, грає з другом у більярд.

А все те – злотні виламані зуби,
Обручки й діаманти – скарб загуби,

З гробовищ винюханий та з ярів,
Біль, що горів, та не перегорів!

А той, панок із хама, та потвора,
Що дротом нас обсотувала вчора,

А нині в Чілі ті ж таки дроти
Пряде, щоб сонце в яму затягти,

Де він узявся, хто оте плюгав’я
Сплодив на світ – і в смерті не пізнав я.

Воно не має роду, ні землі
Своєї, і росте, як у дуплі

Змія, на всіх сичить, і всіх кусає,
І вбити прагне, і в пітьмі щезає;

Воно хитрюще, звинне і жахне,
Слугує тому, хто його зімне,

Потопче, ніби шмату під дверима;
Воно не знає батька й побратима,

Встає з-під батога для батога,
З того й радіє, що воно слуга,

Що пан якийсь його візьме гидливо,
Немов гадюку чи смердюче гниво,

Рукою, схожою на лускоріх,
І знов жбурне у ворогів своїх!..

Ось вночі нікчеми химородні
Збігаються, як ті вовки голодні,

На місця злочину і, впавши навзаєм,
Обілюють себе таким звичаєм.

І вдень вони стрічаються на раз,
Приховують під лестощами сказ

І згадують про давню дружбу зрідка,
Ненавидячи в компаньйоні свідка”.

– Скажи, – я запитався, – брате мій,
Чого цей дріт, намотаний в сувій,

Кінця не має? Пута й загорожі
Плетуть із нього сили зловорожі

По всій землі; чи ця проклята нить
Займеться в людській крові і згорить,

Чи скуті й помежовані навіки
Народи будуть жити, мов каліки?

“Ні! – голос брата був твердим, – нема
На путах незнищеного клейма!

Та боротьба ще буде йти віками
З хрестатими, труйними павуками,

Допоки з павутиння зла й брехні
Не вийде людство на шляхи сяйні!

І ти цієї пряжі хоч би трохи,
Хоч пасемце, хоч міточок, з епохи

Своєї знятий, – ниточку одну
Спали тим серцем, що не знає сну.

Благословен, хто вірний заповіту
Юнацьких днів, хто чистотою цвіту

Невинного відбився від сльоти,
Хто не ослаб з журби та самоти,

І, хоч надпив зневірливої трути,
Ненавистю готовий спалахнути,

І, спалюючи підлості броню,
Загинути од власного вогню!”

Тут брат мій зник і пощезали звірі,
Та небеса в палаючій порфірі

Зосталися, і вогнище гуло,
Кипіло, як вулканне джерело,

І хмари роздирались, мов завіса,
В конвульсіях зубатого заліза.

Дріт попелився, і текла ропа
З небес від огнеликого стовпа.

І скручувалася блакить в рулони,
Світ у вогні, здавалося, потоне.

Хотів я від багаття одійти,
Але мене розпечені дроти

Піймали і в свої пекельні надра
Втягнули, й став я сам, неначе ватра.

Горіли крила, темне срібло скронь
Спахнуло, бив з грудей моїх вогонь,

І руки обернулися в пломіння,
І весь я був, як та верба осіння,

І не жалів життя найменшу віть,
І прагнув я могутніше згоріть!

Я вогнищем відчув себе на полі,
Що спалює людські страждання й болі;

Прийдіть, мої брати й мої діди,
Опришки, запорожці, галайди,

Докиньте сміливо гризу й журоту,
Свої закови до мойого дроту,

Прийдіть і ви, з мечами солов’ї –
Мої поети, родичі мої;

Прийдіть і ви, збавляючись од криці,
Затоплені бандитами в криниці,

Прийдіть і ви, чілійські шахтарі,
Скатруплені й заховані в норі

Під Андами, прийдіть, і ваші петлі
Згорять на цьому вогнищі, як нетлі,

І ви прийдіть, з провінції Лангшон,
Розтерзані, захоплені в полон

В’єтнамські матері, спаліть катуші,
Немов диби, що вам на ясні душі

Накинула заморська сарана, –
Я тут горю, щоб згасла там війна!

І ти прийди, мій африканський брате,
В це вогнище хотів би я забрати

Всі ланцюги твої, всі кайдан и,
Що ними ти закутий без вини.

Прийди! Я хочу спопелити тричі
Журбу, що стигне на твоїм обличчі,

Всі забобони й расові табу,
Апартеїду світову ганьбу!

Прийдіть усі, і в попіл я об ерну
Зневаги й рабства зашкарублу скверну!

Горить вогонь на чотирьох вітрах,
Тут гине страх і копра йде на прах,

Тут спалюється лють змієголова,
Йде служба мого серця, а не слова!

…………………………………………………………………………
Приснилося. Та ні – все так, як є.
В колючім персні серце снить моє.

І снить, і ходить, і співає в ньому,
Як дівчина в уборі весняному –

В квітучому вінку із диких руж;
Він гарний, тільки ти його не руш!

Був рух необережний – і вкололо
Те, що давно сплелося надовколо

Душі моєї, й наскрізь перейшло
Мене тернини смертної жало.

Літа відходять, і життя втікає.
Мій брат розстріляний мене чекає

Десь там, біля калинових воріт,
Куди не доповзе колючий дріт.

Я – вогнище. Горить моя тривога.
Це полум’я з Жовтневого пролога,

Воно кайдани спалює й хрести,
Та я добра жадаю, а не мсти.

І сліду чорного я не покину
Тут, де горів за брата й за Людину,

Залишу світло явора в яру,
А попіл я з собою заберу.

1979

(4 votes, average: 4,75 out of 5)