ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
Прийшла до поета слава
І тихо йому сказала:
“Перо вже тобі ні до чого –
Бери долото
І вирубай пам’ятник вічний собі
З граніту твердого,
Бо цього
Так добре зробити, як ти,
Не зможе ніхто!”
Трудився поет звитяжно,
Давалась робота тяжко.
Закінчивши, друзів покликав:
– Дивіться, це – я. –
Говорять вони:
– Подібності навіть немає,
Поглянь – голова завелика,
І зовсім вона не твоя.
Ми мусимо правду сказать –
У тебе чоло низеньке,
А тут же воно на п’ядь!
У тебе вузенький виріз
Очей, а тут він – широкий,
Кирпатий в тебе ніс,
А з каменя рівний виріс!
Скажи ж бо нам правду: а хто він,
Оцей молодець мудроокий,
Задуми великої повен? –
…І тут зрозумів славолюбець,
Що слава його обдурила.
Забрала життя надаремно у нього
Твердюща гранітна брила.
І молотом він розбив
Ту статую, що роками
Витісував і різьбив
Своїми руками.
А друзі поета склали
Письмена з уламків граніту:
Хто слухає нашепту слави,
Оббреше себе самого
І людям не лишить нічого,
В могилу йдучи зі світу.
1955
(3 votes, average: 3,67 out of 5)