Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ДВІЙНИК

Вночі повісив хтось рудого манекена
Перед вікном йому – поете, глянь і вмри!
І мертвого в петлі на розкоряці клена
Побачив він себе досвітньої пори.

І вибіг із ножем, і перетяв ужище,
І зашморг зняв тугий із горла двійника,
І до його лиця він придивився ближче,
І в кожній рисочці Франко пізнав Франка!

“Не падай! Це мара! Опудало, та й годі!
Не кров твоя жива, а бурячковий грим.
Візьми сірник, спали це дрантя на городі
Чи викинь на смітник, лиш не дрижи над ним.

Хіба не бачиш ти, що то муляж, перука,
Тандита, фарба, клей і підле ремество!”
Так він казав собі, але печаль і мука
Наповнювали вщерть його рвучке єство.

“То ж упирі й мерці живим жадають смерті,
І прагнуть суть свою вдихнути в образ твій,
А ти – служник життя – розтоптані й роздерті
Серця оновлюєш в потузі грозовій.

Улесливі ксьондзи та шляхтичі лукаві
Придумали тобі цю помсту недарма:
Ненависний ти їм! Пишайся! В цій розправі –
Вся їхня немічність, підлота і страма!”

Так він казав собі, але душа боліла.
Здавалося, двійник упав на власний плач.
Де ж той митець меткий, вершитель цього діла,
Де скульптор і кравець, таємнний підглядач!

Де той, хто добре знав подібну до пожежі
Його стрімчасту скронь і зморшки на чолі,
Сорочки зрібної вишивані мережі,
Потерті рукави при вічному столі!

Де майстер, що створив подобу досконалу,
Знавець його одеж, і плоті, й житія,
Де кат, що задушив його без трибуналу!
І тут почув Франко: “Це я вчинив, це – я!”

Оглянувся – за ним стояла постать сіра,
Пригорблена, брудна. Обличчя, мов киса,
Обвисле й вим’яте. В щетині сивій шкіра,
В червоних вигноях жебрацький погляд пса.

– Пане поет, це я зробив карикатуру
Із вас і тут її вчепив на курмані…
Я – бідний чоловік, притиснутий до муру
Нужодю лютою… Даруйте ж ви мені…

У мене четверо дітей і жінка хвора,
Сказати б коротко: я навкруги – банкрот.
Зганьбив я вас, продав, та їсть мене докора,
Бо ви ж таки борець за правду і народ.

За вами я ходив і придивлявся збоку,
Мов тайний поліцай, до ваших людських рис,
Виловлював я вас із вуличного тлоку
Очима пильними, скрадаючись, як лис.

Я був на зібраннях, я ваші чув промови,
Я розумів, кого ви кличете й куди,
Але вертавсь домів, як у старі закови
Безраддя й болесті, безвиході й біди.

Я – русин. Я – ваш брат. І вас я поважаю,
А ваших ворогів – клянусь! – я не люблю.
Але таке життя. Я плакав од відчаю,
Коли на шиї вам затягував петлю…

Помилуйте мене! Я рано встав сьогодні,
Дай, думаю, піду, зніму оту паскудь,
А гроші не віддам. Чей, люди благородні
За цей гешефт мене в темницю не запруть.

– А скільки ж вам дали? – Та тридцять ринських, пане!
– Ідіть, – сказав Франко крізь усмішку гірку.
І кат пішов собі. Десь там його кумпани
Чекали в темному бідняцькому шинку.

І тут ожив двійник, і глянув на поета
Недобрим поглядом: “Так ось який твій брат!
Йому потрібні лиш мотузка і трепета,
Не вдарив ти його, хоч винен він стократ.

На ницості свої сто оправдань Іуда
Знаходить на суді – то діти, то жона,
І на твоїх очах вже сльози, як полуда,
І в сяйво янгола вступає сатана!

Тепер ти відаєш: ті нуждарі блаженні –
Прислужники дрібні, жорсткі наймити!
Пече суміляння їх, та срібняки в кишені
Дзенькочуть солодко й не думають пекти.

Біжи за ним, знайди його коло шинквасу,
Як батько, пожалій, і пити з ним присядь,
І шнур віддай йому – його майно й окрасу,
Шнур – найважливіше з усіх його знарядь!..”

“Мовчи, – сказав Франко, – Не в людях зло, а в силі,
Що їх пригноблює, їм на карку стоїть.
Світ переплавиться в огненному горнилі,
І випалиться з душ нікчемства гниль і їдь.

Чей, жити не могло б ані години людство
Без віри в чистоту своїх змагань і мрій.
Духовна клишавість, ненависть і палюцтво
Розтануть, як льоди, лиш землю ти зіргій!”

“А де візьмеш снаги, – одмовила подоба. –
Щоб дати всім тепло, весняне зігріття?
Як смерть, чатує нас продажності хвороба, –
Такий наш родовий наділ, таке життя!”

І тут уздрів поет, що не його розпука
Пульсує в двійнику, а лиш мале єство
Пахолка панського, що то – муляж, перука,
Тандита, фарба, клей і підле ремество.

Він вогнище розклав, і полум’я, мов рана,
Пройшло крізь дух його в болючості німій.
Спалахкотів двійник, та лялька дерев’яна,
І тільки шнур з вогню в траву шугнув, як змій.

1985

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)


ДВІЙНИК - ПАВЛИЧКО ДМИТРО