“А що в Москві? Панують знову білі…”
А що в Москві? Панують знову білі,
Об’єднані з червоними тайком,
Бо їх державницькі, найвищі цілі
Утверджував насправді лиш обком;
Найкращий імператор Джугашвілі
Умивсь од крові й знову став божком,
І Солженіцин плаче за тюрмою,
Де він сидів, обгризений вошвою.
“Ти розвалив найкращу на землі
Імперію”, – говорять Горбачову.
“Знак сатанинський на твоїм чолі,
Проти Росії ти затіяв змову”, –
Кричать хахли й нахабні москалі,
Забувши про скалічену Молдову,
Про розстріли в Тбілісі і в Баку,
Про танки на литовськім хіднику.
Московська ненажерлива держава
Ковтнула сто народів і земель;
У нутрощах зробилася тіснява
(А там ще й тьма така, хоч в око стрель!),
І тріснула, немов живіт удава, –
Даруйте за негарну паралель, –
Отож усі сьогоднішні страждання
Росії-матушки – з переїдання.
Ридає у Кремлі синедріон,
Самодержавний плач далеко чути;
Ті звинувачують ще царський трон,
А ті – генсеків царські атрибути;
Але імперія – то скорпіон,
Здихає він од власної отрути:
За жертвою жене повзуча мста
І жалить з лютістю свого хвоста.
Імперія лежить. Ніхто не в силі
Її зарити в землю, бо вона
Велика дуже. Де, в якій могилі
Вміститись може злість її чумна?
Вона ще дихає, і сопух гнилі
Виходить з неї, наче із багна,
Де сталінські нещадні живолупи
Своїх товаришів скидали трупи.
Мов кінь здихаючий, ногами б’є
Держава Коби, Берії, Крючкова,
І тому, хто за волю повстає,
Чоло стинає крицяна підкова;
Чечня стікаю кров’ю – це ж моє
Розбите серце! Правда канчукова,
Нового хана передсмертний сказ
Гарчить у танках – їде на Кавказ.
Чи ж довго ще здихатиме потвора,
Грузька, живуча й труйна падлина?
Де ж та Росія, мудра і сувора?
Чому дракона не доб’є вона?
Невже з Чечні, неначе з тренажора,
Зійде потуга люта і страшна,
Щоб повернути вогнебризні пащі
На наші землі вільні і болящі?
Ну що ж, як оживе стара чума
І кинеться на нас дракон з грізьбою,
Тоді рятунку іншого нема,
Як тільки брати непомильну зброю,
Тримати меч руками обома,
До смерті встояти на полі бою,
Перемогти!.. Не говори брехні,
Ніхто не переможе в тій війні.
Народе Пушкіна, не йму я віри,
Що вбивцею зробився розум твій,
Що ти забув Гулаги і Сибіри,
Де в душу вив арктичний буревій,
Що знову поведуть тебе вампіри
На братозгубний і ганебний бій;
Ні, ще засяє твій високий геній
Над хмарами фашистських неврастеній!
Ти маєш мову, мова є і в нас,
Державу маєш, в нас також держава;
Так будьмо рівні, як сказав Тарас,
Щоб нас єднала доля нелукава
Та щоб маяк привіту не загас
Там, де над морем світить Балаклава;
Сусідство жити в дружбі нам велить,
І мирна – спільна в прапорах блакить.
На цьому й крапка, любі московити,
Не кличте нас в слов’янство, ані в Русь,
Щоб спільно знов імперію ліпити,
Бо навкруги – одна кривава грузь;
І знайте – буде кров ще довго пити
Із вас-таки самодержавна гнусь;
Подбайте спершу про свою свободу,
А потім до братів шукайте входу.
Століттями служили ви царям,
Навчили й нас ламатися в поклоні,
Та ви на службу йшли, неначе в храм,
Росію-матір бачили на троні,
Але для вас то був болючий страм!
Ми вирвалися, наче дикі коні,
Із ваших кантарів та хомутів,
За скот ви мали нас – не за братів.
Не мали за братів, але любили,
Бо так було в традиції сторіч,
З любові обернули на могили
Батурин, Чигирин, козацьку Січ,
А запорозькі волелюбні сили –
В хахлацький танцювальний параліч,
Чорнобиль – в страх планетного похову
І в суржик Тарапуньки – нашу мову.
Щоправда, ми також любили вас,
Бо завжди жертва любить свого ката;
Спасалися покорою не раз,
Характером м’якеньким, наче вата,
І піснею сяйною, як алмаз,
Хотіли справді виховати брата
З гнобителя – наївні мудраки,
Воно ж буває тільки навпаки.
От ми й збагнули – ви занадто вчені,
Не родича вам треба, а слуги,
Щоб грати ролю на всесвітній сцені,
Вам подавай глобальні береги,
Моря гарячі і моря студені,
Зробити б так, щоб взяти довкруги
Цей суходіл – від баска до якута.
Всім дати волю і московські пута!
Біда, що ми подібні, як брати,
Але не схожі ні на гран як люди;
Ви прагнете моцарство зберегти,
Мечем здобуте й силою облуди,
А ми з тюрми виходим, з темноти,
І знаємо, що гіршою не буде
В’язниці, як братерство Москови,
Хоч винні в цьому й ми, а не лиш ви!
А що народ? Сімей огромна каша,
Велике мнозтво схрещених родин;
Та не одне і те ж Марійка й Маша,
Хоч, може, справді батько в них один.
Ось ваша мати – Азія, а наша –
Європа; що ж, такий був наш зачин,
І, може, в нас отець один так само.
Іди спитайся – хто наш батько, мамо?!
Жили самотньо наші матері
(Хоч Зевс колись таки любив Європу).
Де ми вродились? О якій порі?
Чи це було якраз після потопу,
Чи в ті часи, коли на клич зорі
Шукали три владики чорнотропу
До Віфлеєма? Я про це мовчу.
Ми поклонялись плугу, ви – мечу.
У вас були віки тяжких походів,
Завоювань Сибіру і Литви,
Ви стали царством скорених народів,
І третім Римом нареклися ви;
Ваш дух державницький генсека сплодив –
Він з імператорської голови
Прийшов на світ… А що у нас, мосьпане?
В нас попелом посипані гетьмани.
Шкода, що нас не виховав тиран,
Що не переженились ми з ордою,
Що засівали тільки власний лан,
Світ не лякали збройною ходою
Й тепер демократичний свій талан
Охрещуєм не кров’ю, а водою;
Та ні, не жаль, бо ж будуть нагорі
Не меченосці, а плугатарі.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)