Половці і Отрок
Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.
Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не має,
А один лише кістяк.
Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.
Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.
І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.
Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.
І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
“Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.
Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.
Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного – євшан!”
І співець прийшов і мовить:
“Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,
Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні”.
Відповів спокійно Отрок:
“Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.
Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!..”
І співець співає пісню,
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.
Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.
І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.
І співцеві Отрок крикнув:
“О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!
Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну”.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Що святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)