ХАТА
Чотири роки – в спеку, по сніжку –
Місив солдат солдатську путь важку.
Ховав солдат під шапку волохату
Тривожну думу, риючи окоп, –
Про спалену свою, про рідну хату, –
Хіба ж забуде хату хлібороб?
Про хату мріяв, про високі вікна,
Обернені до сонця, до весни,
Про щастя мирне – чи до нього звикне
Після суворих довгих літ війни?
З мішком солдатським він прийшов додому,
Поранений від ніг до голови…
Дав лісу голова райвиконкому,
Сказав: – Ну от. Селися і живи! –
Прийшов солдат у ліс, всміхнувсь осикам…
Й, поки там се та те, його синок
Над полум’ям червоним стоязиким
Вже лагодить похідний казанок.
Дзвенить пила… Про мир вона співає…
Валяє лісоруб сосну струнку.
А в казанку картопля закипає,
Парує на осіннім холодку.
Струга солдат, соснові зводить крокви,
Новий собі солдат будує дім
На тій землі, де з бою кожен крок він
Брав кров’ю, ранами, життям своїм!
Будує дім, пригонить щільно рами,
Високий дах залізом обшива,
Антену ставить, щоб гула вітрами,
Щоб в кожнім домі в нас жила Москва!
Щоб не стояла наша хата скраю…
Поставить власний дім – іще не все.
За долю всього світу – він це знає –
Відповідальність наш солдат несе!
1945
(3 votes, average: 4,33 out of 5)