В СВОЄМУ СЕЛІ
Колись я в цім селі був пастухом,
Куркульські на толоці пас корови,
Весною, як вода ішла струмком,
Пускав кораблики тут паперові.
– Пливіть, мої кораблики, пливіть
У тридев’яті землі-океани!.. –
Ловив веселку, як жар-птицю, в сіть…
Казали хлопці:
– Не вловить, Іване!
Розтав дитинства голубий туман…
В своє село сьогодні приїжджаю,
Ніхто не зна мене з односельчан.
Та багатьох і я уже не знаю.
Нові садки, нові і солов’ї!..
На вигоні сокира, чую, дзенька.
Де пастухи, ровесники мої?
Загинули в боях.
Один Зуєнко
Василь, узнавши не в лице – ім’я,
Чоломкнувсь тричі навхрест ізо мною…
Зустрів би десь його – не взнав би й я:
Старий уже, з рудою бородою!
Все теслярує на селі. Щодня
То вікна робить, то вставляє двері…
Василю, ти – і вся моя рідня,
З ким разом ми вступали в піонери,
З ким разом починали путь круту,
Такі ж, як всі, не кращі і не гірші…
– А ти таки вловив веселку ту! –
Сказав Василь. – Поет… Складаєш вірші…
Йдемо селом біля нових домів.
– Твої? – питаю.
В нього усміх квітне:
– Будую так, щоб кожен з нас ловив
Свою веселку у широкі вікна!
С. Олексіївка на Харківщині, 1956
(3 votes, average: 2,33 out of 5)