ЧОРНОТРОП
Здригнулася струна від променя тонкого,
зневажений від всіх сніг ще білів як міг,
і колесо дзвінке мережило дорогу,
якою вовни жмут в чотири лапи біг.
А-а-а… Світлість на лиці від дерева гінкого,
і мед на язиці від слова молодого.
Під чоботом зело пробилось ворушке,
щоб швидше я ступав, бо нині все швидке.
Кораблик рветься з рук, членується насіння,
загострена вода заломи обтина,
і в мур один стають, розламуючись, стіни,
щоб ім’я перейнять летюче, мов луна:
Ма-рі-я!
На довжину струни воно бринить прозоро,
і хмару прихиля до обрію біжку,
і кущиком трава збігає з косогору
уславити тебе, бо ти – вода в струмку.
Ма-рі-є-є…
Вже голос губить жар, а крила гублять пір’я,
і зір не осягне відлунених висот,
де літери горять нетліючим сузір’ям –
не прокричать мені, бо тиші повен рот.
І шепітно, мов пух, я здмухую імення,
хоч крику повен рот – його не проковтнуть;
О весно! Я прийняв твоє благословення,
коли через сніги проклав невірну путь.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)