З ПІВДНЯ ТЕМНІЄ ОБРІЙ (Уривки)
Тьмяно горбиться степ і повітря гусне.
Десь погримує. Горбляться синьо гори
під задимленим і неспокійним небом.
Далеч криючи широко й десь у горах
низько стогнучи, хмари пливуть.
В яругах душно, мертво, отруйно достиглі трави
пахнуть. Одразу з яруг на курінь послався
теплий дух полину. Із долин поволі
вітер звівся холодний. На ріках тьмяних
загойдались куниці й води достали.
Хвиля погнала в глибини голодну рибу.
Йде гроза. Океаном пітьми надходить
на закурені ниви – й покірно гнуться
трави сухі перед нею – й в німій знемозі
ронять насіння на висохлий грунт. У незнаній
тьмі, за відрогами гір, не стихає гуркіт.
Десь над сірими грецькими селами часто
злий спадає вогонь і впивається в гори.
Злива слідом заходить і чорним шумом
затопляє подвір’я. Ріці не спиться:
все тривожніше розходяться хвилі, глибше
темний неспокій проймає глухі затоки.
Вітер зміцнів – і стіною вже йде по горах.
Дме могутньо, смужисто у гирла балок,
воду потоків спиняє, ламає стебла,
пил холодний, важкий підіймає круто,
забирає насіння сухе і листя,
і комашин заблуканих – із свистом все те
кидає хвилями в димний, тривожний простір.
Вітер, як мур! Не спиняйся, жорстокий вітре!
Ти б дихнув над землею холодним духом
дальніх просторів, свіжістю злив прозорих!
Ти б повів широм хмільним з Чорномор’я,
Ти б освіжив тоску степову, гарячу!
…………………………………………………………………………
Чути в тобі всіх дерев і травинок душі –
але полегкості ти не приносиш, вітре!
Ти стіною тоски незабутньої сунеш,
ти, як марення спраглого степу, чорно
розпинаєшся в небі й курні рукава
через гори в долини глухі простягаєш.
…………………………………………………………………………
Сили жорстокі зійшлися на герць! І чути,
як зіходяться велетні чорні, руки
простягають над степом, стрівають інші –
і закипає – змагання, жорстоке в небі.
Чути, як пружаться м’язи і тьмяно, чітко
наростає зусилля, і ворог рветься
із напружених рук, і спітнілі руки
посковзнулись, і знову борня заходить.
Сили великі зійшлися над чорним степом!
…………………………………………………………………………
Вітер міцніє. З-за гір наближає злива.
Вітер здіймає в полях куряву й насіння.
І, в курені ховаючись, вчули люди
раптом кволий і жалісний крик. В долині
хтось прокричав… Чи то темна душа якоїсь
деревини, з листком одірвана, міцно
за листок учепившись, гукнула з жаху?
Вітер міцніє. Й коли вже курінь холодним
дрожем пройнявся і кожна стеблина в струнку
мертво витяглась і комашня безсила,
вирвана з нір, сипнула в пітьму, і пізні
літні жуки, мов кулі, бились об стебла
й падали мертві, й котилися далі у простір,
вже коли й дихати нічим у шумі стало,
раптом щось перервалось – і все затихло.
Вітер упав. І, невидні людському оку,
в тьмі кружляли стеблини й спадали. Душно
пил осідав і комахи в щілини глибше
залізали, стривожені зміною. Мляво
десь у долах сухих зашуміло.
Раптом вирнуло з-за гори – й розп’ялася злива!
Чути, як плесо вона перейшла, на гори
чорним шумом полізла. Тверді краплини
впали в курінь. Невідступно шумить над степом.
ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК. Альманах-місячник (Харків). Книга сьома, червень 1929, с. 97-101.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)