САМОТНІ СПІВЦІ
Ой із моря із глибокого
Крута скеля піднімається;
Проміж хвилями одним одна
Та й у бурю не хитається.
Поверх каменя сіденького
Молоденький в’яз видніється;
Він росте-цвіте одним один,
Самотній він зеленіється.
І рибалочка самісінька
І снується, і виспівує;
На зелений в’яз прилітує,
Діточки свої провідує.
Любо самотнім жить на світі,
Скеле, в’язе і рибалочко…
Любо, любо… коли се гень-гень
Налітає чорна хмарочка.
Буря-хвиля розходилася
І на камінь напустилася;
Розхитався, розшатався він,
З ним зелений в’яз пішов на дно…
І рибалочка снувалася,
Поки дуже притомилася
І в водицю опустилася,
Відтіля вже не верталася…
Хай же я вам нагадаю,
Гей, ви, самотні співці,
Що нікчемнії для краю
Всі самотнії співці!
Той пустився в синє море,
Той на темний чужий край;
Мов не вчули (щоб їм горе!),
Що мовляв розумний цар.
Є в нас віра, цар і мова
І чимало нас, словен,
Все своє в нас… ну, чого вам
Ще шукати в бусурмен?
Гей ви, злітайтеся, хлопці-співці:
Голосніше заспіває стая!
Край не малий в нас, великий в нас цар!
Щоб була ж і пісня голосная!
Станемо корнем на рідній землі,
Міцно, лісом, нас не скине око!
Тільки брехню чужина прокричить,
Гряне пісня із Русі широко!
Скелями-валом врости б нам, співці!
Були б ми царству вал замість плотини:
Нечисть, як вродиться в нашій землі,
Не пустив би в край наш із чужини.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)