ГРАФ ГАБСБУРГ (Балада, 1273)
І
Ув Ахені, в пишній порфірі царській,
В світлиці давнезній, у залі,
Сидів король Рудольф в потузі святій:
На трон-бо найвищий його повінчали.
І се імператор свій пир пирував.
Йому Рейнський пфальцграф їду подавав,
А Чеський король лив напитки перласті,
Всі ж семеро тих, що обрали його,
Як ходять планети круг сонця свого,
І сили йому підклонялись, і власті.
ІІ
Захряснув народом високий балкон.
І товпились люде в утісі великій.
Мішавсь то грізний, то веселий тромбон
З гуканнєм громади та з громом музики.
Скінчивсь-бо кривавий, погибельний час,
Огонь пожарищ на руїні погас.
Найвищого мали суддю тепер люде.
Списи не буяли по волі своїй,
Злидар не журився в хатині низенькій,
Що здобиччю завтра в харцизника буде.
ІІІ
І взяв цісар кубок з вином золотий,
І любо споглянув на дружні він лиця.
“Блискучий, – рече, – і розкішний мій пир,
І розум, і серце моє веселиться.
Одної б ще тілько розкоші мені:
Щоб груди восторгом сповнити мої
І звисока бога хвалити навчила!
Я змалку кохавсь у кобзарських піснях
І що, яко рицар, любив у полях,
Того і цісарська душа восхотіла”.
ІV
Аж тут, серед сонму князів-королів,
Співець в довгій гуні широкій з’явився.
Вже волос його під сріблом побілів:
Доволі він світу видав і навчився.
“У струнах, – рече, – рокотливих-живих
Багацько веселих пісень і сумних
Про все, що буває в господньому мирі,
Як розум шумує, як серце кипить…
Про що ж заспівати мені повелить
Великий властитель на пишному пирі?”
V
“Не нам царювати-рядити між вас, –
Рече, до гостей осміхнувшись, владика. –
Над розумом вищу признав єси власть:
Година – цариця у тебе велика.
Як в воздусі вітер крилатий шумить,
Не знає ніхто, звідкіля він летить;
Як потай нас ключ б’є, з безодняви рине,
Так пісня озветься в душі у співця,
Всевладиця-сила, що їй ні конця,
Ні почину наш розум і серце не знає”.
VІ
І в струни співець голосні задзвонив,
І став подавати до дзвону словами:
“По пущі по хмизу граф-рицар горив
Конем за бистрими звірми-сугаками.
Слідом лук і стріли везло пахоля,
Як, доброго ж він зупишивши коня,
Став стиха у лузі ступою ступати,
Почув дзвоник… Зустріч се піп простував
З дарами, і людям дяк знати давав,
Щоб кожне могло їх достойно стрічати.
VІІ
І рицар негайно зсідає з коня,
Смирненько свій брилик мисливий здіймає
І, так як з ним разом його пахоля,
Святиню доземним поклоном вітає.
Нагірні ж дощі скрізь води налили,
І се – бурчаки гучно лугом текли:
Попові з дарами нема переходу.
Він ставить на землю святий сакрамент,
Розувсь із обув’я свого в один мент…
Готов у бистру босоніж ійти воду.
VІІІ
“Куди се, панотче?” – тут рицар спитав,
Побачивши, що він задумав чинити.
“Хапаюсь, мій пане, – йому відказав,-
Недужнього, докіль не вмер, причастити.
Щоб душу в скорботі від муки спасти,
Сюди навпростець я задумав пройти
Хмизами-ярами з святими дарами.
Аж греблю нагірня прорвала вода,
Тепер же навколо обходить шкода,
А босими скорше постигну ногами”.
ІХ
“Ні, отче!” – й саджає його на коня,
Шовкові дає поводи йому в руки,
Щоб він по затонах не брів навмання
І душу спасав у скорботі від муки.
А сам до хлоп’ятка сідає в сідло,
Що панське знаряддя мисливське везло,
І з серцем веселим додому вертає.
А піп, скоро діло спасенне вчинив,
Коня за повіддя шовкові привів
І графові дяку смиренно складає.
Х
“Ні, чесний панотче! – промовив тут граф. –
Не смію на службі коня потребити,
Чи то в полюванні, чи то у боях,
Що ти його Спасу сподобив служити.
Коли не на власну домову користь,
На церкву обернеш красу його й хисть.
Тому-бо подав я коня бойового.
Що маю і честь, і всі блага земні,
І все, що досталось в насліддє мені,
Не інше, як тілько від нього самого”.
ХІ
“Нехай же, – рече піп, – господь із небес,
Що голос болящих людей своїх чує,
І тут, і там вище всещедро тебе,
Як ти його даром твоїм, ушанує!
Ти з рицарів рицар, з графів єси граф,
Боями ти славен в чужих сторонах,
Шість дочок вродливих тобі процвітає…
Нехай же, – пророчо рече, – у твій дом
Вони принесуть шість блискучих корон,
Нехай його слава вовіки сіяє!”
ХІІ
Тоді імператор чоло похилив,
Забуте йому його пам’ять вертає…
Споглянув у вічі співцю й зрозумів,
Яким його співом старенький вітає.
В простацькій кобзарській одежі співця
Він давнього бачить свого панотця, –
І ринули сльози… Їх цісар ховає
В червчатій порфирі, і всяк догадавсь,
Який граф з дарами святими стрічавсь,
І в серці господні судьби прославляє.
(3 votes, average: 4,00 out of 5)