ЕЛЕГІЯ ТРОЯНСЬКОГО ВИНА
Не клявся – не зрікаюся: люблю…
Моя любове, все уже минуло,
І надто пізно лізти у петлю
І зазирати в пістолетне дуло…
І нас лікує музика небес.
Але надходить час – і не до музик…
Як алкоголем я лікую стрес,
Так ти мені життя зв’язала в вузлик.
Його не розв’язати уночі,
Коли йдемо удвох на суд Паріса.
Там у смертельній музиці мечі,
Там – і від брами золоті ключі.
І падає, і падає завіса.
Подай мені троянського вина…
Ми десять років бились як герої.
Хто ворожив нам – бог чи сатана?
Не впала жодна вежа, ні стіна,
Та в Україні ми – немов у Трої.
А я б читав Енеєве письмо,
Читав слова – про Рим четвертий – віщі…
З якого року й віку стоїмо
Німотно на троянськім попелищі?
Які були колись ми молоді!
У юний світ ішли ми рано-вранці.
А стали – як невольники в орді.
Спливли віки вінками по воді.
Вино і хліб. І музика. І танці.
І будемо стояти сотні діб,
Обернені на прах і тлін троянці.
І будем їсти свій камінний хліб.
Вино і хліб. І музика. І танці.
Та музика такою не була, –
Над гомоном води і криком суші.
В тій музиці, що спалена дотла,
Неначе ноти – спопелілі душі.
Так даленіє музика ген-ген,
Над димотрубні обрії й сортири.
Це Україна. Троя й Карфаген.
І в поминальну дудку дме джазмен,
І єрихонський плач – мов символ віри.
Чи в саркофазі будемо удвох,
Моя любове, дорога яскине?
Без музики – і нас покине бог,
А чи, дасть бог, і бог нас не покине?
І в чорній пустці спалені тіла,
На попелі троянському доокіл.
А музика була і відійшла.
Не я кажу…
Так промовляє попіл.
Подай мені троянського вина…
Ми подамося, як Еней, у мандри.
Ахейський кінь стоїть, немов мана,
Ти смертну тінь побачила одна,
Та де й коли ми слухались Касандри?
Ми вічно переможені давно!
Лаокоона обвивають гади,
А ми п’ємо в своїм шатрі вино.
На тризні України? Чи Еллади?
На ханській скатертині-самобранці –
Вино і хліб. І музика. І танці.
І, віддані троянському вину,
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну. Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!
Амінь? Лунає музика ген-ген.
На попіл – Троя, Рим і Карфаген.
І прах – із саркофага й мавзолею…
І лиш ім’я із тисячі імен,
І тільки смерть ув імені Єлен.
А ти, Енею? Де ти був, Енею?
А ти, любове, спалена дотла,
І шлюбна ніч у хаті край села?
Вже там нема ні хати, ні нічлігу…
Ти ж тут у світ широкий повела
Дитя любові, музики і снігу.
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п’ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали…
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип’ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці…
О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)