МІСЯЧНА СТЕЖКА
1.
С т р і т е н н я
Лоша
на студених ніжках
таке бліде,
наче б його удосвіта
ще й у срібній короні
колись убито, –
це ще не місяць,
це – тільки місяцесяйність
блукає узимку
між селами.
Виходить
хлопчик у морозяних кучерях
і поїть його
з долонь.
І вже:
хмарний кінь,
роспустивши гриву
зі снігу
на ліси і на луки,
повільно сходить у небо,
мовби вертається.
І за ним – розтанулим –
сіється
світла стежка.
У кризі долоньок –
усміхнений дотик
місячних вуст.
2.
Д у ш а у х в и л я х
Срібним перснем
котиться
сліпа весняна повінь.
Скільки ж це часу збігло?
Вже ані душі навколо:
нема чиїми очима
воді дивитися.
Прагне зіниць
прозорість,
кучерявиться ввись
по білих слідах:
що вище –
то променистіше,
а в небі вже
обіймається
золотим обручем.
Тепер це: місяць.
Кришталева –
зоря чи душа? –
тоне внизу у хвилях.
3.
З а р у ч и н и з м і с я ц е м
На місці втонулого –
за одну тільки мить!-
мрево рибини.
А була ж і у нього
золота обручка.
Як була вона схожа
на круглий
місячний рот
води вечірньої!
Місячне зерня
глибоко в серці.
Туга і відчай
у непроникну луску ріки
огорнулися.
4.
Т е к у ч и й к і н ь
Дихає холодом
риб’яча паща
яерела.
Обхопив променисто руками
власну голову місяць.
Темніє
текучий кінь,
спливаючи іскрами,
і воду свою спиває.
Чіткішають обриси:
його самого
і обручки на дні.
5.
П і д в о д я н и м д е р е в о м
Місяцева тінь – вода.
Звелося з неї
дерево холодне.
Під ним –
сріблясосяйний хлопець
на воронім коні.
А на піску лишили хвилі
недовершені обличчя.
Тінь води
відлітає в далекі далі
нічними птахами.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)