БАЛАДИ ЗЕЛЕНОГО ЖИТА
1. НА МІННОМУ ПОЛІ
…”Вперед! В атаку!..” – вигук, а за ним
По полю прямо – танки і піхота.
І я біжу крізь вибухи і дим,
Біжу й не знаю, як рідіє рота.
Як падають обстріляні орли
За волю, за народ свій, за країну…
Лише на хвильку я спинивсь, коли
Сусід мій справа нелетів на міну.
Ще мить одну в повітрі повисів,
Мов птах підбитий – розпростерши крила,
Де жита зеленіючий посів
За день війна снарядами порила.
Нічого більше вже не бачив я,
Бо кликало “Вперед! Вперед! В атаку!..”
Забулося товариша ім’я,
Та й досі ще по невловимім знаку
В мені картина бою оживе,
Тривогою наповниться уява,
І грім розколе небо грозове,
І вибух раптом пролунає справа.
І марно будуть крила лопотіть
Над тим посівом, де зелене жито,
Бо схоче хтось до неньки полетіть,
Але не зможе – крилонька підбито…
2. ПОБРАТИМИ
Завжди нам приносить листи листоноша –
Чи літо гаряче, чи люта зима:
То батько, то мати, то мила, хороша
Дівчина напише – йому лиш нема,
Товаришу-другу, бо рідних – нікого.
Як в батьківській хаті, в гвардійськім полку,
Де спільні тривоги та спільні дороги.
Та прапор червоний горить на древку.
Ми рядом присядем – не ради розради,
А пісню почнемо, щоб тузі назло, –
Про службу, про дружбу, про дні Сталінграда,
Про все найдорожче, що в битви вело.
Він тихо всміхнеться, підспівує тихо
Про Волгу широку, про синій Дінець,
Бо горе – не горе і лихо – не лихо,
Як стільки навколо братерських сердець.
Бо в світі немає братерства такого,
Як щире солдатське в гвардійськім полку,
Де спільні тривоги та спільні дороги
Та прапор червоний горить на древку.
3. БАЛАДА ЗЕЛЕНОГО ЖИТА
Був марш – і гріх: пройшла важка гармата
По сходах жита, що аж бризнув сік,
І хоч ніхто не став нам дорікати,
Та сором враз вогнем тоді обпік.
І всі ми, щоб загладити провину,
Перед людьми, що сіяли жита,
Полеглий хліб, немов батьки дитину,
Поставили на ноги – хай зроста.
А мимо йшли – заходили дивиться,
Чи не зів’яли паростки рясні, –
Аж доки жито стало колоситься,
Із нивою всією нарівні.
Можливо, надзвичайного нічого
У вчинку тім і справді не було, –
Мені ж хотілось розказать про нього,
Бо бачив я, що жито зацвіло.
4. ХВИЛИНА МОВЧАННЯ
Вклонитися рідній оселі
Я йшов повз жита, ячмені.
Диби, урочисті й дебелі,
Назустріч вставали мені.
І враз захотілось спитати
В кремезних дубів мовчазних,
А чи пам’ятатють крислаті,
Хлопчиська, що бігав до них?..
Та я промовчав, тільки ближче
Ступив, де волошки цвіли.
Де в землю міцне корневище
Столітні дерева вп’яли.
Зі стовбура крайнього – свідка
Ясної й лихої пори –
Виднілись карбована зірка
І напис на товщі кори.
І рік я згадав сорок третій,
І тиша запала свята…
Вітри, розчахнувшись на леті,
На шлях нахилили жита.
Пілотку я зняв. І здавалось:
Не тільки хліба молоді,
А все, що росло й розвивалось, –
Хвилину мовчало тоді.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)